Штіллер

Другого ранку, у великодній понеділок, ми з дружиною зійшли вниз десь біля дев’ятої. Наш сніданок стояв уже на столі коло відчиненого вікна: кава під ковпаком, два накриття, не забуто ані сільниці, ані попільнички. Яйця некруто — Сибілине з написом, що варилося воно три хвилини,— і грінки під серветкою були ще теплі; наш приятель, мабуть, чув, як ми вмивалися, і десь недавно вийшов з дому. Моя дружина чула вночі гуркіт, однак знала лиш те, що ми довго розмовляли. Звісно, ми гадали, що Штіллер уже в клініці. Ми сиділи коло столу, сонце вигравало на посуді, за блакитним, як незабудь, Женевським озером перед нами відслонявся чудовий краєвид на Савойські Альпи, і наша довга нічна розмова видалася мені майже сном, не пов’язаним із реальністю ясного дня. Сподіваючись, що з клініки знову надійде втішна звістка, ми поклали собі поїхати у вівторок до Шебра, Івердона, Мюртана чи Ноєнбурга, а потім пробути ще день на острові Святого Петра. Година була чудова. В сусідньому садку цвіли вже магнолії в усій своїй пишноті, яскріли жовті китиці форситії, що звисали через огорожу, криваво-червоний фунікулер з’їжджав порожній униз поміж зелені узбіччя, вкриті первоцвітом, і піднімався повний людей, що вибралися на прогулянку. То був просто дитячий строкатий світ з усім тим, що притаманне Великодневі: пташки, щебетали, аж виляски йшли, по воді в напрямку Шільонського замка плинув білий катер, десь далеко грав святковий духовий оркестр, гуркотів потяг. Штіллер застав нас коло сніданку. Наше сквапне трохи боязке запитання: «Ну як?» — звісно, стосувалося пані Юліки; та виявилося, що наш приятель повертався не з клініки, а з свого підвалу. Штіллер зовсім не спав — очевидно, кінець ночі пробув у садку, а рано-вранці подався до своєї гончарні. Певне ж, він був блідий і невиспаний, а також неголений. Чому він не пішов на дев’яту годину до клініки, я не знаю. Може, боявся? Начебто переконаний, що Юліка має скоро вийти з клініки, Штіллер говорив про щось інше. Навіть не зателефонував туди. Попросив, щоб я поїхав і сказав дружині, що він буде десь біля одинадцятої. Причини, що їх він називав, були зовсім не переконливі. Йому, бач, треба ще поголитися! Потім ми почули, що якась важлива особа переїздом хоче поглянути на його кераміку і прийде о десятій. То була правда, але недостатня підстава, щоб не їхати до клініки. Може, Штіллер, від якого відгонило ще алкоголем, соромився з’явитись коло ліжка хворої? Він явно тримався здалеку також від моєї дружини.

— Від мене смердить,— казав він.

Та правдивий чи уявний дух вина не заважав йому зателефонувати, проте Штіллер не хотів. Я не міг його присилувати. Врешті ми з дружиною поїхали самі у Валь-Мон. Вона лишилася в машині: відвідини могли бути хіба що дуже короткі, коли взагалі до хворої пустять когось, крім найближчих родичів. Я справді відчував потребу бодай побачити пані Юліку, поки ми поїдемо далі. Уже в приймальні я миттю збагнув, що сталося. В сонячному коридорі, де перед дверима стояли вази на квіти й де сновигали мовчазні сестри, мені довелося ще чекати сповнені тривоги п’ятнадцять хвилин, поки молодий лікар повідомив, що вона померла. На мою настійливу вимогу мені пообіцяли, що пана Штіллера не повідомлять про це телефоном. Смерть сталася півгодини тому, цілком несподівано для лікаря. Я ще попросив дозволу побачити пані Штіллер, але мені відмовили. Її вже винесено з палати. Та потім моє обличчя — мабуть, я плакав — переконало лікаря; чи, може, моє посвідчення? В кожному разі, старшій сестрі звелено провести мене до небіжки.

«Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Теж дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав; блискучі, ніби пойняті сльозою, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схожим на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, дуже чутливі ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. Я розглядав її, немов якусь річ, просто як жінку, якусь чужу, невідому жінку...» Саме така лежала вона на смертному ложі, і мене раптом пойняло жахливе почуття, що Штіллер від самого початку бачив її тільки мертвою. І вперше зародилася в мені глибока, безоглядна певність його провини, що її не могло стерти жадне людське слово.