Штіллер

Писати Фріш почав порівняно рано. 1934 року вийшов перший його роман «Юрг Райгарт», 1937 — «Відповідь з тиші». Однак невдовзі Фріш зневірився у своєму письменницькому хисті, дав зарік більше не братися за перо і; скориставшись із щасливої нагоди, вступив на архітектурний факультет Вищої технічної школи в Цюріху. Але витримки йому стало лише на два роки. Почалася Друга світова війна, Фріш був призваний до армії і служив на кордоні артилеристом. Там він знову почав писати. То був щоденник, надрукований 1940 року під назвою «Сторінки з речового мішка». А слідом за ним з’явився роман «J’adore ce qui me brûle, або Важкі люди».

Однак технічну школу Фріш закінчив і кілька років сполучав роботу архітектора з літературною діяльністю. У ті роки Фріш пише майже самі п’єси: «Санта Крус» (1944), «І ось вони знову співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Коли закінчилась війна» (1948), «Граф Едерлянд» (1950), «Дон-Жуан, або Любов до геометрії» (1952). «Пан Бідерман та палії» (1956), «Андорра» (1961).

Поступово до Фріша приходить слава, а разом з нею й літературні премії. Він стає письменником-професіоналом. У 1951 році Фріш їде до Сполучених Штатів Америки та Мексіки, а згодом — до Західної Німеччини, Іспанії, Греції. Але, мабуть, не випадково подорожує Макс Фріш і по країнах «іншого світу» — по Чехословаччині й Польші, по східній частині Німеччини. В серпні 1948 року він брав участь у роботі Вроцлавського конгресу захисників миру.

Фріш був і лишається інтелігентом, що вагається і схильний більше до недовіри, аніж до ентузіазму. А все-таки його мрія — цілісна людина в гармонійному суспільстві майбутнього — залишається незмінною, якими б манівцями він не йшов до неї...

Фріш хоче бачити людину «аутсайдером у своєму суспільстві, оскільки воно ще не суспільство», хоче бачити її бунтівником, що так чи інакше повстає проти існуючої політичної системи. І це в даному випадку позиція єдино послідовна. Бо тільки перебуваючи в опозиції до режиму, герой Фріша здатний звільнитися з-під знелюднюючого тиску. Тобто здатний вийти з ролі, яку розігрує на кону стандартного буття, і спробувати знайти самого себе. Знайти для того, щоб, спираючись на це своє справжнє «я», йти до якогось нового єднання з іншими людьми, до якогось досконалішого суспільства.

Подібну людську ситуацію, виснажливу одіссею душі, і подав Макс Фріш у романі «Штіллер» (1954). Це роман соціальний, роман ідеологічний. І не тільки в тих своїх частинах, де викривається млявість і безперспективність швейцарської буржуазності або де критикується мертвотність, примарність американського капіталістичного прогресу. Навіть і там, де, здавалося б, панують взаємини чисто особисті, де скрупульозно досліджується психологія сім’ї, що руйнується, чи все новими й новими сторонами обертаються до читача традиційні трикутники подружніх зрад,— навіть там панує проблематика суспільства, кричущо актуальна. Катастрофа Анатоля-Людвіга Штіллера нічого не сказала б нам поза тим середовищем, у якому вона сталася. Та й це жалюгідне середовище не розкрило б своїх похмурих таємниць, якби Штіллер не глянув на нього крізь загратоване вікно тюремної камери.

Цей зв’язок — не додаток до відтворюваної картини, не результат професійної майстерності автора, який зумів виткати килим з ниток різної якості. Цей зв’язок — органічний.

«...Не тільки дотепне і в найкращому розумінні цього слова грайливе мистецтво зображення і розповіді робить для нас таким важливим цього самотнього дивака Штіллера,— писав визначний німецький прозаїк Герман Гессе,— але й те, що ми сприймаємо його печалі, його майже убивчу проблематику і як надіндивідуальну, як типову, як прообраз незліченного. Саме те, що він показує нам свою тяжку хворобу не у відповідності із екзистенціалістською схемою, а в найвищій мірі індивідуально, надає йому цієї вагомості...»

Власне, на теми людини і її фальшивої ролі в суспільстві написано переважну більшість Фрішевих п’єс і три його основні романи. У «Homo faber» (1957) — книзі, вже відомій радянському читачеві,— особиста трагедія вибиває такого собі технократа з стану конформістського зрощення з «індустріальною цивілізацією» американського типу, повертає його до власного людського єства і тим самим ставить — хоч і в момент, коли вже нічого не можна виправити,— в різку опозицію до буржуазного буття. В романі «Нехай мене звуть Гантенбайн» (1964) висміюється людське «я», що, ніби той рак-самітник порожню мушлю, шукає собі «характеру», «біографії», за якими можна було б сховатися від справжнього життя. Це історія пристосування до панівних порядків, оплаченого ціною зради самого себе.

Але в «Штіллері» — першій і, може, найзначущішій частині цієї своєрідної трилогії — проблему поставлено особливо широко й гостро. Герой цього роману не тільки протистоїть фіктивному оповідачеві «Гантенбайна», а й — на відміну від інженера Фабера — свідомо прагне конфлікту.

* * *