Штіллер

Навіть Рольф, прокурор, вважає, що є щось «дитиняче» в упертому небажанні Штіллера визнати себе... Штіллером. А тим часом прокурор — єдиний, хто більш чи менш розуміє, в чому тут, власне, справа. Але ні Юліка, ні Сибіла, жінки, що так близько знали нашого героя і — кожна по-своєму — кохали його, вже нічого не розуміють. Для них усе це — просто впертість, дурна примха неврівноваженого, майже істеричного мрійника. Що ж до шановного доктора Боненблюста — Штіллерового адвоката,— то йому просто не вкладається в голові, як можна так легковажно, так безвідповідально заперечувати найочевидніші факти: свідчення свідків, речові докази тощо.

Проте «факти» адвоката Боненблюста — це ще далеко не все. В кожному разі, для нашого героя... Він не має жодних причин заперечувати свою ідентичність з певним скульптором-середняком, збанкрутілим чоловіком і коханцем, що протягом шести років вважався тут зниклим безвісти, не має жодних причин, крім однієї: він уже не ідентичний тому скульпторові, чоловікові й коханцеві. У них може бути одне обличчя, і навіть те, що ці люди називають «життям», у них може бути спільне. Нехай. Усе одно він — не Штіллер. Така його внутрішня правда. Для нього вона правдивіша за всі факти. Він має намір стояти на цьому до кінця...

Певна річ, часом важко позбутися почуття, що перед нами якийсь наївний, жалюгідний, мало не дитинячий бунт. І читач, який, виходячи з традиційної схеми побудови роману, наперед вирішив для себе, що Штіллер — Фрішів позитивний герой, цілком слушно розведе руками. Чого тут, мовляв, письменник наплів: мало йому, що вигадав штучний конфлікт, так ще й поставив у центрі його нікчему. І намагається переконати нас: це — людина. Декадент він, ваш Фріш...

Проте однією із знаменних ознак роману «Штіллер» є саме те, що традиційні композиційні схеми тут мало застосовні. Його герой — не позитивний герой. Але він і не герой негативний. Щоправда, він частіше за інших персонажів книги використовується як «авторський рупор». Однак легко знайти і приклади протилежні.

У функції «авторського рупора» можуть виступати і Юліка, І Сибіла, і прокурор...

Фріш не просто розподіляє нарівно між персонажами свого роману власні ідеї. Як і в Достоєвського, у нього стикаються, змагаються одна з одною «суверенні» людські самосвідомості. Результат змагання ще неясний для них самих і навіть для Фріша. Але боротьба, шукання і є в них живим — тим, що наближає індивід до відкриття самого себе, до цієї, за Фрішем, великої пригоди душі. Поки вона шукає, вона не втрачена — не застигла, не перетворилася на манекен, не стала маскою на власному обличчі.

І Штіллер стоїть у фокусі дії роману не тому, що він — «найкращий». Він — той, хто найбільш напружено шукає, хто найменше вдоволений собою. Може, саме тому світ відкриває йому ті свої глибини, яких не помічають інші: він зазирнув у розкритий механізм буржуазного буття.

* * *

Зміст «вайтівських» записок Штіллера — це насамперед зовнішнє, те, що міститься по той бік власного «я». Цей зміст майже цілком заповнює фрішівського героя, але ні в якому разі не визначає його до кінця. Він звільнився від умовностей довколишнього світу, проте ціною певного душевного спустошення:

«Я знаю, що я не зниклий Штіллер. І ніколи ним не був. Присягаюся, хоч і не знаю, хто ж я такий. Може, я ніхто».

Відомому австрійському поетові Рільке така безіменність часом видавалася тією найвищою формою існування, що її досягає людина, коли приходить до самої себе. У третій частині «Часослова» (змальовуючи сон бідняків, сукупність яких має породити майбутнього «бога»), він писав:

І шрам імення їхнього погасне
На їх живому тілі, що таке ж
Дозріле, мов зерна зерня прекрасне,
З якого ти у вічність проростеш.