Штіллер

Нам залишилося ще переказати тяжку звістку нашому приятелеві. Не треба було багато слів: Штіллер знав. Із клініки, хоч відколи ми її лишили, минула майже година, не телефонували; але, побачивши мене, він усе зрозумів і, здається, навіть сам вимовив звістку. Не скажу, що він був спокійний, бо то був страхітливий спокій причинної людини. Потім я довго чекав на Штіллера, щоб відвезти його у Валь-Мон. Він пішов до своєї кімнати по піджак, як нам сказав. Ми взагалі нічого не чули, ані ходи, ані хлипання, тільки щебет пташок надворі, і моя дружина вже стала боятися, щоб наш приятель чогось собі не заподіяв. Я не повірив у це ані на мить, але піднявся нагору, а що він і досі не виходив, то постукав у двері. Не почувши відповіді, я зайшов. Штіллер стояв посеред кімнати, тримаючи за своїм звичаєм руки в кишенях.

— Зараз іду,— сказав він.

Я відвіз його до клініки й зачекав надворі в машині. Небіжка справляла набагато сильніше враження, аніж колишня, жива Юліка: це був образ істоти, що її вже нема, що її свого часу ніхто не впізнав, а надто той, хто боровся за неї своїм людським коханням. Штіллер повернувся за п’ятнадцять хвилин і сів коло мене в машину.

— Вона гарна,— мовив він.

Я подовжив свою відпустку і, як моя дружина поїхала, ще на кілька днів залишився в Гліоні, щоб узяти на себе весь клопіт, пов’язаний із похороном. До речі, я не відчував, що Штіллерові мене треба, і до розмови більше не дійшло. Медичний бік справи його не цікавив, а більше не було про що говорити; все вже вирішилося. Ввечері після скромного похорону на чужому цвинтарі, як я вже мав їхати, Штіллер працював у підвалі, принаймні намагався працювати. Він провів мене до залізної хвіртки зі смішною табличкою, не помічаючи, що я кілька разів простягав йому руку на прощання. Опісля ми часом бачилися; він уже не телефонував мені вночі, листи приходили не часто і були короткі. Штіллер залишився в Гліоні й жив сам.

Післямова

«Коли люди, що дістали таку ж, як я, освіту, вимовляють ті самі слова, що і я, люблять ті самі книги, вірші, ту саму музику, ті самі картини,— коли ці люди не уникли, небезпеки перетворитися на звірів і чинити таке, на що, як ми вважали, наші сучасники... абсолютно не здатні, то де гарантія, що цього уникну я?» — так запитує у своєму «Щоденнику» (1946—1949) Макс Фріш. І його сумніви слушні. Вони — наслідок трагічного досвіду, неупередженого спостереження світу, що оточує письменника.

Щоправда, ці міркування, в їхньому, так би мовити, загальному значенні, не нові. І вони можуть навіть при нагоді правити за доказ на користь резигнації, примирення із злом. Не судіть, мовляв, то й вас не судитимуть... Все залежить від обставин... «Ми живемо в світі,— писав Камю,— де треба вибирати: стати жертвою чи катом. Вибір цей не простий. Мені завше здавалося, що, власне, немає катів, а є самі жертви. У кінцевому підсумку, звичайно».

Фріш, проте, не згоджується з цим навіть «у кінцевому підсумку». Йому замало лише констатувати, буцімто світ абсурдний, а людина — попри весь її героїзм — безсила. Фріш хоче зрозуміти, звідки беруться кати. І він хоче боротися з ними.

«Наш шаблон митця,— каже Фріш,— „.митець як аутсайдер, і не тому, що він прагне інакшого людського суспільства, а просто тому, що людське суспільство митця не обходить. Анітрохи не обходить, отож і змінювати його не треба...»

І Фріш це рішуче заперечує:

«Хто не втручається в політику, той уже прийняв політичне рішення, якого хотів уникнути: він служить владущій партії».

Фріш насамперед — заперечник, критик, викривач. Але, на відміну від багатьох інших письменників сучасного Заходу, є в нього і своя позитивна програма:

«Мета — це суспільство, яке не перетворює дух на аутсайдера, на мученика чи на придворного блазня, і лиш тому нам треба бути аутсайдерами в своєму суспільстві, оскільки воно ще не суспільство...

Терпимість до людини. Але не до грошей.

Вірність суспільству майбутнього: причому для цієї вірності байдуже, чи доживемо ми самі до такого суспільства. Близькість чи віддаленість мети, доки вона лишається для нас бажаною, нічого не змінює в напрямку».

Однак при всьому тому Фріш скоріше мрійник, романтичний мораліст, аніж прихильник певної політичної лінії. Швейцарський критик Ганс Бендігер сказав про Фіша: «Він — Гамлет, якому будь-яка держава видалася б в’язницею».

В цьому є частка істини. Але тільки частка.

* * *

Макс Фріш народився 15 травня 1911 року в Цюріху. Батько його був архітектор, мати — колишня гувернантка у поміщицькому маєтку під Харковом. Два роки Фріш студіював германістику в Цюріхському університеті, але батькова смерть змушує його кинути навчання, і він стає журналістом.