Штіллер

Як бачимо, проблематика тут нагадує фрішівську. Але якщо для Рільке «безіменність» — благо, то для Фріша вона — лише побічний продукт, може, навіть покидьки «реакції». Так, разом із своїм героєм він вважає, що «справжнє життя» — це ідентичність самому собі. І про це «справжнє життя» страшенно важко розповідати: «Я говорю дуже неясно,— признається Штіллер своєму адвокатові,— якщо просто не брешу, аби трохи спало напруження». Важко, бо воно не має матеріальної основи, відчутних фактів. Байт — «тільки» людина — зовсім аморфний. Йому властиві лише поривання, настрої, відчування. Одне слово, якісь гіпотетичні, ще не реалізовані можливості. Але в нього немає справжнього соціального буття, навіть біографії нема. І її доводиться вигадувати. Це вигадування — процес, подібний до шукання оболонки, ролі, якому віддається оповідне «я» в романі «Нехай мене звуть Гантенбайн». І сама ця подібність вказує на певну небезпеку «вайтівського» стану Штіллера. Байт як аутсайдер у своєму «суспільстві» — явище позитивне. Проте він і негативний, як аутсайдер принциповий, як чисто опозиційна людська свідомість, що не знайшла точок зіткнення з суспільством взагалі. Причому Фріш аж ніяк не схильний миритися з цим, як з неминучим наслідком «аутсайдерства». На думку письменника, у відчуженні героя є й частка його власної, індивідуальної провини.

«Вони,— каже прокурор про людей типу Штіллера,— відкинули фальшиву роль, звісно, це вже щось важить, але ще не повертає їх до життя».

* * *

Ще не прочитавши роману «Штіллер», я вже знав — з критичних статей і рецензій — його основну фабулу. Зокрема мені було відомо, що герой не витримає і визнає свою тотожність із зниклим безвісти скульптором, що він (вже як Штіллер) спробує почати все з початку і зазнає поразки... Тому я наперед сконструював собі концепцію книги. Мені здавалося, що поразка Штіллера, його життєва трагедія — наслідок капітуляції: він зробив те, чого від нього чекали,— повернувся до давньої ролі. І, звичайно, програв. Саме тому, дійшовши до прокурорових нотаток, я здивувався, ба навіть трохи спантеличився. Адже все виявилося набагато заплутанішим, ніж я гадав. Штіллер не здавався, визнавши себе Штіллером. Навпаки, він спробував зробити ще крок на тому Ж бунтарському шляху.

Він відмовився тільки від «дитинячого» у своєму бунті. Більше того, повернувши собі людську реальність, конкретний образ, герой дістав змогу розвивати і поглиблювати цей бунт уже не як особа зовсім стороння, а як одиниця соціальна. І він програв не тому, що зробив так. Він програв, бо не зумів зробити цього до кінця. Його погубила самотність, вакуум, що утворився круг нього, у якому розрозсталися, гіпертрофувалися давні помилки, прогресувала давня сліпота...

Уважний читач не міг не помітити, що герой роману давно вже, мало не з перших днів свого ув’язнення, думає часом, чи не відмовитися від гри у Вайта.

«Немає втечі,— записує він якось.— Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство».

Іншим разом він питає себе:

«Здатися? За допомогою брехні здатися легко, одне-однісіньке слово, так зване визнання, і я «вільний», тобто, в моєму випадку — приречений грати роль, що не має до мене ніякого стосунку. З іншого боку: як можна довести, хто ти такий насправді? Я не можу. Хіба я знаю сам, хто я такий?»

Поки що він вагається. Йому здається, що взяти на себе відповідальність за колишнього Штіллера — це також своєрідна втеча, втеча в роль. Злам настає, коли в його камеру заходить старий професор Гефелі з дружиною. Їхній син незабаром після втечі Штіллера заподіяв собі смерть; але ще перед тією «втечею» він встиг поговорити із Штіллером, і Штіллер схвалив його рішення.

Привиди минулого оточують нашого героя. Він упирається. Але пригніченому горем літньому подружжю він уже не сміє сказати просто в лице: я — не Штіллер! «Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вона однаково тяжіє наді мною»,— записує він після того, як відвідувачі пішли.

Цей Штіллерів запис стосується не тільки історії з молодим Гефелі, але і його власної «іспанської пригоди». Те, що він тоді не знайшов у собі сили стріляти у франкістів і не виправдав довіри своїх товаришів-республіканців,— головна поразка його життя, джерело багаторічних моральних мук. Вони, власне, і виліпили його таким, який він був перед своєю втечею до Америки. Проте саме тому він і твердить: «Немає втечі», що не зумій і там сховатися від комплексу неповноцінності, вічної невпевненості в собі, неминущого відчуття провини. Одне слово, не зумів поховати «невдачі».

Для Штіллерового оточення все це не зрозуміло: «Яка поразка в Іспанії?» — питає Юліка, коли він під час їхньої останньої давоської зустрічі намагається пояснити цим усі свої життєві програші, навіть сімейні. Та й іншим Штіллерова «іспанська пригода» здається епізодом — по-своєму цікавим, хвилюючим (наприклад, Сибілі)., але, головне, завершеним,— він належить минулому.