Штіллер

«Усьому світові відомі наші вчинки, але майже ніхто не розуміє їхнього сенсу»,— каже у Фріша Дон-Жуан, той самий Дон-Жуан, який, всупереч традиції, любить не жінок, а геометрію, і лише з примусу виступає в ролі «севільського зальотника». Композиційна будова роману «Штіллер» і спрямована на те, щоб не стільки показати вчинок, скільки розкрити його сенс.

Сибіла напередодні переїзду у новий будинок збрехала Рольфові, що їде в Санкт-Гален, і зникла. Рольф розлютований. Мало того, що вона одверто попихає ним, то ще й турботи, пов’язані з переїздом, лягають на його плечі. Прокурор уперше влаштовує сцену ревнощів. Десь за два тижні Сибіла повертається. Вони зустрічаються в його службовому кабінеті...

Порівняйте, як розповідає цей епізод прокурор і як Сибіла. Факти — ті самі. Навіть репліки, якими обмінюється подружжя, майже дослівно повторюються в тій і в другій інтерпретації. Обоє добре запам’ятали болісну розмову (для обох вона була вирішальною), але як по-різному сприйняли.

Прокурор вважає, що Сибіла приїхала від коханця. І її стриманість він тлумачить як байдужість, як відчуженість. Кожне слово, кожний її жест він обертає проти неї, ставить їй за провину. Саме тепер він вирішує розлучитися з нею...

Але Сибіла приїхала не від Штіллера. Вона була в лікарні, де позбулася зачатого з Штіллером плоду, бо вирішила порвати із Штіллером. І вона стримана з чоловіком лише тому, що ніяковіє. Вона звільнилася від кохання до іншого і вже не така егоїстична, щоб не відчувати провини перед Рольфом. Сибіла знає більше, ніж її чоловік. Проте таке знання не завжди допомагає правильно оцінити ситуацію. Їй воно скоріше заважає. Внутрішньо вона вже зробила крок назустріч Рольфові. І тепер чекає кроку-відповіді, зовсім забувши про те, що чоловік нічого не знає і тому має право сердитеся. І вона, як і Рольф, котрий ні про що не знає, кожне його слово, кожний його жест витлумачує проти нього, ставить йому за провину. Для неї його рішення з нею розлучитися — незрозуміла жорстокість...

Та хіба змогли б ми проникнути в суть цієї психологічної драми, збагнути усі її багатозначні недомовки і фатальні непорозуміння, якби нам не асистував Штіллер. Чи, точніше, Байт.

То є така собі аналітична свідомість, яка розчленовує, підсуває те і се як можливі, проте не обов’язкові варіанти сущого.

Щодо цього знаменні й американські фантасмагорії героя, його казка про Ріпа ван Вінкля, його історія аптекаря Ізидора.

* * *

«Ось що важливо,— читаємо в «Щоденнику» Фріша,— непередаване, біле між словами. А слова ці весь час говорять про другорядне, про те, чого ми, власне, і не маємо на увазі... В наших висловлюваннях зовсім немає нашого справжнього переживання. Ці висловлювання здатні лише окреслити його, по змозі стисло і точно. Тоді справжнє, непередаване стане відчутним».

Тут Фріш торкається проблеми підтексту, тієї «таємниці» мистецтва, яка і справді ще не розгадана, та й навряд чи буде колись розгадана до кінця. Бо, звертаючись до неї, ми неминуче наразимося на перепону таких «непередаваних» понять, як «геній», «талант», «інтуїція». Адже навіть самовпевнена кібернетика зупиняється перед деякими аспектами психології людини. І задовольняється тим, що зараховує її на цій підставі до «надскладних систем»...

Штіллерові, як ми пам’ятаємо, важко розповідати про своє життя. Легше просто брехати, для відпочинку. Він і бреше, коли, наприклад, розповідає наглядачеві Кнобелю про свої гангстерські, ковбойські чи любовні пригоди. Бреше не тільки для відпочинку, а й тому, що Кнобель саме таке хоче послухати. А йому — Байтові — байдуже, яка в нього вийде біографія. Однаково ніякої іншої нема. Герой і справді працює тут, як скульптор різцем: вилучає зайве, передаване, пусте, залишає непереданим «потаємне».

Проте з цією брехнею виходить, як із «Старим завітом» або з «Іліадою». Спершу здається, ніби все тут — міфи. А потім з’ясовується, що в їхній основі чимало точних «історичних відомостей», звичайно, фантастично прикрашених, переосмислених у символи. Директор Шміц, якого Байт нібито вбив «у джунглях Ямайки», раптом постає перед прокурором. Його «вбивство» — лише вивернуте Штіллерове безсилля перед промисловими гангстерами, до яких «не підступитися у правовій державі».

І мулатка була, тільки, звичайно, ніхто не рятував її з вогню, не стріляв з пістолета в її коханця-негра і не кохався з нею на безлюдному океанському березі. Все це, як і Байтові ковбойські пригоди,— своєрідна матеріалізація невгамовних Штіллерових мрій про «нестримність», такий собі уявний реванш за принизливий комплекс неповноцінності.

У вигадках героя прозирає й інший ряд метафоричного. Хіба вигадана для Кнобеля історія Байтового сімейного пекла, що завершилася, як і годиться, убивством дружини, не є алегоричний зліпок із взаємин Юліки і Штіллера? Адже той навіть уві сні бачив, нібито душить Юліку! А хіба сама Юліка, точнісінько як дружина аптекаря Ізидора, не запитала Штіллера, що саме повернувся, де він так довго пропадав?