Штіллер

Таким бачили Штіллера його близькі. Проте не таким бачив він себе сам.

Так, Штіллер ніколи не був справжнім комуністом, а тільки романтичним мрійником. І все-таки мрійник цей навіть через добрих п’ятнадцять років не поставив крапки на минулому. Він і тепер ще сприймає свою Іспанію як зраду. Йому не байдуже, що думає про нього Аня та інші республіканські бійці...

Штіллер, звичайно, не Фріш. Але ж не випадково Фріш показав нам саме такого Штіллера. Адже ж він хотів щось цим сказати?

Ні, він не агітував за соціалістичне перетворення світу. Йому самому ще зовсім не ясно, яким шляхом треба йти до гармонійного суспільства майбутнього. Проте, поки Фріш не висловився категорично за якийсь інший шлях, для нього не закритий і той, на якому зазнав поразки його герой. Інакше він не фіксував би нашої уваги на руйнівних наслідках цієї поразки.

Фріш, мабуть, розуміє, що Штіллер пропустив тут певну нагоду. Адже в Іспанії він міг, залишаючись «аутсайдером у своєму суспільстві», водночас знайти (завдяки спілкуванню з Анею та її друзями) прийнятну для нього реальність людських стосунків. Інакше кажучи, йому було дано,— в кожному разі, як особі,— подолати відчуження. Тобто розв’язати проблему, і для самого Фріша нерозв’язну. Недарма взятий з К’єркегора епіграф до роману звучить: «Бачиш, себе самого вибрати тому так важко, що в цьому виборі цілковита ізоляція тотожна з найбільшою тривалістю і що, доконавши такого вибору, вже ніяк неможливо стати чимось іншим, чи, радше, перетворитися на щось інше».

Проте Фріш не згоден перебувати разом з К’єркегором всередині цього зачарованого кола. Герман Гессе має слушність: екзистенціалістська схема затісна для нього.

«Штіллер залишився в Гліоні й жив сам»,— так закінчується роман. Герой ще живий, а автор уже розлучається з ним. Але чому тепер — не пізніше і не раніше? А тому, що із смертю Юліки завершилася Штіллерова духовна одіссея. Він не зміниться більше, і Фріш втрачає до нього інтерес. «Екзистенція» героя цьому письменникові байдужа, його вабить лише особа в русі.

Проте поки можливості такого руху не вичерпані, десь серед них існує і та, що веде до загального добра.

* * *

«Щонайменше можна сперечатися з приводу того, чи слід потяг до фрагментарності, який нині спостерігається, пояснювати особистими слабостями письменника,— зауважує Фріш.— Проблема майстерності, техніки для кожного, хто присвячує цьому своє життя, переростає раніше чи пізніше в проблему обов’язку. Це означає: питання техніки відступають перед питаннями моралі, причому злиття тих і других, очевидно, і дає мистецтво... Позиція більшості сучасників, я гадаю — це питання. І форма, поки на питання це немає грунтовної відповіді, може бути лише попередня. Мабуть, єдиним підхожим їй зовнішнім вираженням і справді є фрагмент».

Фріш не абсолютизує нової форми роману, тієї, до якої і сам вдається. Він бачить її вади. Але він розуміє і глибокий діалектичний зв’язок цієї форми з характером епохи, з її перехідністю. Такий є його світ, такий є герой, що живе там. А коли ще поставити собі ті завдання, що їх має намір розв’язувати Фріш, то ні до світу, ні до героя не підійдеш інакше, як зсередини їх самих, як у ході напруженої дискусії з ними, дискусії, що немовби розламує монолітність сущого. І роман, що виникає внаслідок такого розлому, має і свою логіку, і навіть свою цілісність. Тільки та цілісність, мабуть, вже не «епічна» (у суто традиційному значенні слова), а саме романова.

Перед нами нотатки героя. І така побудова роману взагалі характерна для Фріша: ми знайдемо її і в ранній повісті «Бін, чи Подорож до Пекіна» (1944), і в «Homo faber», і в «Гантенбайні». Це пояснюється не тільки «потягом до фрагментарності», а й бажанням письменника знайти для себе якусь позицію між особою персонажа і його роллю.

Звичайно людина буває до кінця щирою наодинці з собою. Тому розповідь від першої особи така поширена в сучасній літературі — у творах тих письменників, що прагнуть пізнавати буття через ліричні переживання героя.

Але чистий «ich-роман» теж не міг би задовольнити Фріша. Адже це, власне, роман-монолог. Його оповідне «я» звертається невідомо до кого і невідомо для чого. Формально воно не знає ніякої іншої мети, крім мети вибалакатися. Безперечно, воно здатне цілком виповісти себе. Та, як правило, лиш себе, лише своє єство. Усім без винятку чистим «ich-романам» властива певна обмеженість, специфічна вузькість життєвої панорами. І не тільки тому, що автор не має змоги показати більше, ніж бачить його герой (іноді автор обминає цю перепону). Річ ще і в тім, що герой тут — лише він сам і ніщо більше. Коли хочете, йому немовби заважає можливість бути цілком «щирим»!