Штіллер

Уявімо собі на мить, що Штіллер почав би отак — ні до кого, крім себе самого, не звертаючись,— розповідати свою історію. Про що б він тоді говорив, цей цілком «щирий» Штіллер? Адже він уже, по суті, не Штіллер, а Байт, щось безформне, зовсім спустошене, ідеальна негативна величина. І, хоч як це парадоксально, якби такий Штіллер опинився в становищі, коли нічого не треба приховувати, він, мабуть, замовк би. Він і замовк, коли визнав себе Штіллером. Історію довелося дописувати прокуророві...

Людина без будь-якої ролі — все одно що людина без тіні у відомій повісті німецького романтика Адельберта Шаміссо «Дивні пригоди Петера Шлеміля». Вона — поза суспільством, поза життям. Але й людина, що цілком «вросла» в роль,— теж не живе. Вона лише існує волею системи і ні в чому собі не належить. Отже, життя — це зіткнення з власною роллю, опір їй. Утворюється тріщина, щілина. Саме вони й цікавлять Фріша найбільше.

* * *

Тому — нотатки. Вони — щось зафіксоване, майже документ. Тут уже немає місця самовиявленню, що ні до чого не зобов’язує. Чому Фабер почав писати, Фабер, цей сухий раціоналіст, якому чужі будь-які сумніви і навіть крихта фантазії? Спершу він був власною роллю, круглою, як більярдна куля, можна сказати, класичною. І вона мовчала. А потім куля тріснула. І Фабер узяв до рук перо. Спочатку, щоб замазати тріщину, щоб виправдатися: зустріч із Забет, роман із Забет, смерть Забет — усе це кошмарні випадковості, але не його доля, не страшні наслідки нелюдського існування в лоні «індустріальної цивілізації» Заходу.

Проте Фабер пише тільки для себе, виправдується перед самим собою. Штіллерові нотатки багатозначніші. В них одразу кілька горизонтів. Адвокат доручив Штіллерові описати власне життя, сподіваючись, що той пробалакається або хоч би спіймається на недостатньому знанні місцевого колориту, коли почне вигадувати «вайтівську» біографію. Штіллер змушений захищатися, обстоювати своє право бути Вайтом. Йому мало приховувати, він мусить ще заперечувати Штіллера в собі і навколо себе. Бо всі лізуть до нього з отим Штіллером і той Штіллер сам весь час стукає у двері його камери. Він стоїть поряд з Юлікою, сидить у садовому кріслі поруч Сибіли, скрадається за спиною в архітектора Штурценегера, ходить попідруч із старим подружжям Гефелі. Там, в Америці, герой просто відкинув Штіллера геть, тут він знову з ним бореться. Тобто бореться з власною роллю. Але завдяки цьому і взаємодіє з нею.

Штіллер у скруті. А от для Фріша при цьому відкривається безліч зовсім нових можливостей. Штіллер переказує нам зі слів Юліки історію подружніх провалів Штіллера. Або історію його роману з Сибілою зі слів Сибіли. Або ж ту саму історію, але вже зі слів прокурора. Подумайте лишень, скільки найрізноманітніших поглядів на той самий предмет перехрещується тут. Передусім тут присутній незримо, нічим себе, здавалося б, не виявляючи, Макс Фріш власною персоною, Макс Фріш, що все це вигадав аж ніяк не без певної мети. Потім Штіллер. Штіллер як оповідач і Штіллер як дійова особа. Перший весь час нагадує: «Я протоколюю». Та не вірте йому. «По-моєму, й так добре видно упередженість цих нотаток,— твердить прокурор,— їхня зумисна суб’єктивність, а інколи й очевидне перекручення правди, хоч як опис суб’єктивних переживань вони, може, й чесні. Та образ пані Юліки в цих нотатках мене приголомшив: мені здається, що образ той більше говорить про автора, аніж про особу, з якої він так свавільно зліплений». Але не вірте цілком і прокуророві. Нинішній Штіллер так відійшов від себе колишнього, так випав з будь-якої ролі, що здатний і на себе самого глянути збоку.

Він може стати при нагоді і чимось на зразок об’єктивного свідка, навіть сумлінного літописця. І творити, слідом за Юлікою чи Сибілою, суд над Штіллером — дійовою особою. Він навіть може дивитись на нього їхніми очима. Але ж він і сам знає те, про що розповідає з їхніх слів. А коли й не знає, то однаково має щодо цього власну думку. І він виступає часом як руйнівник ілюзії. Досить йому, наприклад, в найменш підхожий контекст іронічно вставити «бідолашна Юліка», щоб так старанно цією Юлікою створена атмосфера мелодраматизму одразу ж розвіялася, а читач здивовано зупинився: може, все було й не так...

Автор не нав’язує читачеві правди, а лише розкладає перед ним певний асортимент найрізноманітніших поглядів на ті самі події. Юліці відомо те, а Сибілі це. Прокурор бачить Сибілу з одного боку, а Штіллер — з другого. І кожне судить по-своєму, виходячи з свого знання, з свого бачення, з своєї сутності і, нарешті, з характеру своєї участі в загальній виставі. І розкриває насамперед всього себе, а не предмет. Та оскільки кожне — у чомусь проекція одного з боків предмета (хай навіть зміщена проекція), з усіх цих відбитків можна його скласти.