Смерть лорда Еджвера

— Дружина? — викрикнув я.

Я одразу згадав слова Браяна Мартіна минулого ранку. Невже він мав пророчий дар передбачати, що станеться? А ще я пригадав, як легко Джейн обмовилася про те, щоб «прибрати його». Браян говорив, що вона аморальна. Так, вона була саме така. Черства, самозакохана і дурна. Яку він мав рацію у своїх оцінках.

Усе це промайнуло в моїх думках, а Джепп собі продовжував:

— Так. Акторка, знаєте. Славнозвісна. Джейн Вілкінсон. Вийшла за нього заміж три роки тому. Вони не ладнали. Вона покинула його.

Пуаро здавався спантеличеним і серйозним.

— Чому ви переконані, що саме вона його вбила?

— А чого сумніватися? Її впізнали. Вона і не ховалася. Приїхала на таксі…

— На таксі… — підсвідомо повторив я, згадуючи її слова у «Савої» кілька вечорів тому.

— …подзвонила і попросила зустрітися з лордом Еджвером. Була десята година. Дворецький сказав, що він гляне. «Ой! — каже вона спокійно, як удав. — Не треба, я леді Еджвер. Гадаю, він у бібліотеці». Вона попрямувала до бібліотеки, відчинила двері, зайшла всередину й зачинила за собою двері.

Дворецький подумав, що це дивно, та нехай. Він знову спустився вниз. Через десять хвилин почув, як зачинилися вхідні двері. Отже, гостя недовго там затрималася. Об одинадцятій він замкнув вхідні двері. Дворецький відчинив двері у бібліотеку, але там було темно, тому він подумав, що господар уже ліг спати. Цього ранку тіло знайшла служниця. Закололи у потилицю, в місце, де починається волосся.

— Був крик? Нічого не чули?

— Кажуть, що ні. Двері у тій бібліотеці, знаєте, звуконепроникні. А з вулиці долинає гул транспорту. За такого удару смерть настала дуже швидко. Лікар казав, лезо пройшло через довгастий мозок, чи щось таке. Якщо вдарити саме туди, людина помирає моментально.

— Але потрібно знати, куди саме вдарити. А це передбачає медичні знання.

— Так, це правда. Цей пункт на її користь, поки що. Але десять до одного, це просто випадковість. Їй просто пощастило вдарити туди. Самі знаєте, деякі люди надзвичайно везучі.

— Не настільки, якщо зрештою її повісять, mon ami, — зауважив Пуаро.

— Ні. Звісно, вона вчинила нерозумно: отак приїхала, назвалася, і все таке.

— І справді, дуже цікаво.

— Мабуть, вона не планувала нічого поганого. Вони посварилися, вона вихоплює кишеньковий ножик і встромляє в нього.

— Це був кишеньковий ніж?

— Лікар каже, щось таке. Хай що воно було, вона забрала це із собою. Не залишила в рані.

Детектив невдоволено похитав головою.

— Ні, ні, мій друже, усе було не так. Я знаю ту леді. Вона нездатна на такі гарячі, імпульсивні вчинки. До того ж навряд чи вона мала з собою кишеньковий ніж. Жінки рідко його носять, і однозначно не Джейн Вілкінсон.

— Кажете, ви її знаєте, мсьє Пуаро?

— Так, знаю.

Після цих слів він на мить замовк. Джепп запитально подивився на нього.

— Тримаєте щось у рукаві, мсьє Пуаро? — наважився він нарешті.

— О! — сказав бельгієць. — Добре, що нагадали. Що насправді привело вас сюди, Джеппе? Ви не просто прийшли провідати старого друга? Запевняю, що ні. У вас є просте і зрозуміле вбивство. Маєте вбивцю. У вас є мотив. До речі, Джеппе, який мотив?

— Вона хотіла одружитися з іншим. Чули, як вона говорила про це минулого тижня. А ще чули, як вона погрожувала. Казали, вона обіцяла взяти таксі й розправитися з ним.

— О, ви добре інформовані, мій друже, дуже добре, — мовив Пуаро. — Хтось вам дуже допоміг.

У його погляді було запитання, але, якщо й так, Джепп не відповів на нього.

— Наша робота — слухати те, що говорять, мсьє Пуаро, — стримано сказав він.

Детектив кивнув. Він потягнувся по щоденну газету. Без сумніву, чекаючи, Джепп розгорнув її, але відклав осторонь, коли ми увійшли. Механічно мій друг склав газету посередині, розгладив і поклав на місце. Хоча погляд Пуаро зупинився на газеті, його думки заглибилися в якусь загадку.

— Ви не відповіли, — сказав він через якийсь час. — Якщо все проходить так безпроблемно, чому ви прийшли до мене?

— Бо я чув, що вчора вранці ви були на Ріджент-ґейт.

— Зрозуміло.

— Щойно почувши це, я сказав собі: «Щось тут є». Його світлість послав по мсьє Пуаро. Чому? Що він підозрював? Чого боявся? Перш ніж вчинити щось конкретне, краще поїду до Пуаро й перекинуся з ним слівцем.

— Що ви маєте на увазі під «щось конкретне»? Гадаю, заарештувати леді?

— Саме так.

— Ви ще не бачили її?

— Та ні, бачив. Найперше заїхав у «Савой». Не хотів ризикувати, щоб вона вислизнула.

— Ах! — видобув Пуаро. — То ви…

Він замовк. Його очі, які до цієї миті задумливо, невидючим поглядом втупилися в газету перед ним, набули іншого виразу. Він підвів голову і продовжив зовсім іншим тоном:

— І що вона сказала? Ну, мій друже. Що вона сказала?

— Звісно, я пояснив їй усе, як належить, що потрібно дати свідчення, попередив, що її слова можуть бути використані проти неї. Ніхто не може звинуватити англійську поліцію у несправедливості.

— На мою думку, це трохи по-дурному. Але продовжуйте. Що сказала міледі?

— Розвела істерику, от що вона зробила. Металася кімнатою, заламувала руки, і зрештою, гримнула на підлогу. О, вона чудово впоралася, кажу вам. Прекрасна гра.