Снігопад

Її вже волочать палубою наступного судна. Звідти самопальними сходами вгору, на ще одну посудину, цього разу — дуже велику. Y. Т. підозрює, що це нафтовий танкер. Роззирається широкою палубою, дивиться крізь плетиво труб; з-під білої фарби пробивається іржа, вона бачить «Ентерпрайз» зовсім близько. Ось вони куди йдуть.

Прямого сполучення немає. Кран на борту «Ентерпрайза» повертається і опускає на танкер маленьку клітку, та зависає за кілька футів над палубою, підстрибує вгору-вниз, метляється туди-сюди, захоплюючи доволі великий простір, бо ж обидва кораблі хитаються на хвилях у протилежних напрямках, і прив’язана до троса клітка гойдається, наче маятник. Збоку в клітці дверцята, вони прочинені.

Її мало не жбурляють всередину: головою вперед, руки притискають до боків, щоб не змогла вчепитися у двері, тоді ще секунду витрачають, аби запхати ноги. Уже ясно, що говорити до них — як горохом об стіну, тож вона відбивається мовчки. Примудряється добряче вгатити одному межи очі, вона і відчуває, і чує, як ламається кістка, але він ніяк не реагує, хіба відкидається назад голова. Y. Т. настільки заклопотана спостереженнями за ним, пильнує, коли той зрозуміє — в нього зламаний ніс і що то вона його зламала, що геть забуває відбиватися і завмирає достатньо надовго, щоб її таки заштовхали до клітки. Двері замикаються.

Цей замок міг би відімкнути навіть єнот. Такі клітки взагалі не створені для того, щоб утримувати людей, але поки Y. Т. встигає розвернутися і дотягтися до замка, вона уже висить за двадцять футів над палубою і дивиться на чорний свинець води між танкером та «Ентерпрайзом». Ген унизу бачить покинутий «зодіак», що похитується в ущелині між сталевими стінами.

На «Ентерпрайзі» теж не все слава богу. Щось десь горить. Хтось кудись стріляє. Вона вже й не певна, що хоче там опинитися. Вона висить угорі, і їй добре видно, що звідти немає способу вибратися, нема зручних помостів чи якихось сіток, які тут правлять за драбини.

Її опускають на борт. Клітка похитується, мало не черкає палубу, зачеплена одним-єдиним тросом, а коли нарешті торкається палуби, то за інерцією їде ще кілька футів, перш ніж зупинитися. Дівчина відчиняє двері, вилазить назовні. І що тепер?

На палубі намальоване перехрестя, по краях стоять кілька закріплених гелікоптерів. Один особливо великий, мастодонт із двома двигунами, схожий на летючу ванну, втикану дулами і ракетами — просто у центрі перехрестя, світло увімкнене, двигуни гудуть, гвинти обертаються. Біля нього купчиться невеличка група людей.

Y. Т. підходить ближче. Паскудство. Вона знає, що саме цього від неї й хочуть, проте вибору насправді нема. От якби у неї в руках був скейт! Але про це можна лише відчайдушно мріяти. Палуба авіаносця — одне з найкращих місць для катання, які вона лиш бачила. З фільмів вона знає, що на авіаносцях є навіть великі парові катапульти для запуску літаків. Уявіть, як офігенно летіти з такої катапульти на скейті!

Вона йде до гелікоптера, тим часом один чоловік відходить від гурту і рушає назустріч.

Він великий, тіло в нього — як п’ятдесятигалонна діжа, та ще підкручені вуса. Він підходить, вдоволено сміється, і це її страшенно дратує.

— Капець як ти схожа на розгублене дівчисько, солоденька. А ще — на втопленого щура, якого висушили феном.

— Дякую. А ти схожий на розтовчену консерву.

— Дуже смішно.

— То хулі не смієшся? Боїшся, що це правда?

— Слухай, — нервується той, — я не маю часу на твої підліткові сміхуйочки. Я виріс і постарів саме для того, щоб більше їх не чути.

— Тобто річ не в тому, що ти не маєш часу. А в тому, що ти не вмієш жартувати.

— Ти знаєш, хто я?

— Знаю. А ти знаєш, хто я?

— Y. Т, кур’єрка. П’ятнадцять років.

— І особиста подружка Дядечка Енцо, — додає вона і дістає з-за пазухи ланцюжок із жетонами, трусить ними у повітрі. Він простягає руку, здивований, ланцюжок обмотується навколо його пальців. Бере жетони і читає напис.

— Ну, ну, — коментує, — непоганий сувенірник. — І жбурляє жетони їй в обличчя. — Я знаю, що ти подружка Дядечка Енцо, інакше б викинув тебе за борт, а не тягнув сюди. Але мені, чесно кажучи, на це насрати, — продовжує він, — бо ще до вечора Дядечко Енцо вилетить з роботи. А якщо не вилетить, то я перетворюсь, як ти сказала, на розтовчену консерву. Проте мені здається, що наші любі макаронники не так сильно хотітимуть пальнути «стінґером» у мій гелікоптер, якщо знатимуть, що на борту їхня маленька чикіта.

— Усе геть не так, — ображається Y. Т. — Наші стосунки не засновані на єблі. — І ніяк не може позбутися розчарування від того, що іменні жетони не мають жодного впливу на поганців.

Райф повертається, рушає до гелікоптера. Ступивши кілька кроків, озирається і дивиться на неї, а вона просто стоїть на майданчику і силкується не заплакати.

— Ти йдеш? — питає він.

Вона дивиться на гелікоптер. Її квиток із Плоту.

— Можна лишити Ворону повідомлення?

— Думаю, ти вже сказала йому все, що він хотів почути — ги-ги-ги. Ходім, дівчинко, бо ми даремно витрачаємо пальне, а це хуйово для довкілля.