Сокіл і Ластівка

Направду красива людина не може існувати без великої любові до когось або до чогось. Любов’ю всього життя для Руперта Грея була його «Русалонька» — і корабель в цілому, і особливо дерев’яна діва, що прикривала своїми оголеними персами ніс фрегата. Цю статую вирізав геніальний скульптор-італієць, якого, пропащого за чаркою, Грей зустрів у одній із таверн Веракруса. Довгі роки художник робив тільки мадонн для церковних вівтарів і так зрадів незвичному замовленню, що вклав у русалоньку весь свій талант і невикористаний жар душі. Отримавши від капітана нечуваний гонорар, старий пустився берега й перепився до смерті, але помер цілковито щасливим.

А Руперт закохався в статую. У відкритому морі він не міг насолоджуватися її ликом і формами, оскільки фігуру було не видно з палуби, а спускати шлюпку з такого сентиментального приводу він соромився. Тим нетерплячіше Грей чекав заходу в порт.

Щойно фрегат кидав якір, капітан поспішав на причал або сідав у човен і довго мрійливо милувався своєю русалкою, оповитий хмаркою ароматного тютюнового диму, не помічаючи, що за дивною сценою зі здивуванням спостерігає багато очей. (Щоразу, коли різнокольоровий корабель заходив до якогось порту, на березі негайно збирався натовп.) Годі й казати, що жіночі очі дивилися на дивака-моряка з особливим виразом.

Навіть якби капітан чарівного судна виявився потворою, його шанси видатись дамам цікавим за таких обставин були б великими. Та нікому б не спало на думку називати лорда Руперта потворою.

Предмет мого вивчення, чия душа і життя розкрилися перед мною завдяки магічний райдузі «нідзі», не цурався жіночих пестощів. Нетривалі берегові романи бували у нього часто і ніяк не заважали закоханості у дерев'яну Русалоньку. Тут був Ідеал, а там — нетривкі, хоч і палкі узи плоті.

Руперту не доводилося залицятися до дам і добиватися взаємності, жінки вішалися на нього самі, а він сприймав це як належне. Та горе тим бідолашним, хто бажав не тільки його обіймів, а й серця.

На відміну від більшості чоловіків, душа Грея не шукала другої, відсутньої половини. Ця посудина і так була повною. Або, можливо, не відчував своєї незаповненості. Щоразу, приймаючи любов жінки, Руперт чесно попереджав, що у нього немає с ерця (він насправді так думав). Але хіба ту, що згоряє від ніжної млості, можна зупинити подібними попередженнями? Хіба вона повірить? Вона посміхнеться і подумає про себе: зажди, прекрасний принце, ти побачиш, яка я, і твоє серце прокинеться.

Але серце красивого капітана не прокидалося. Його кохані впадали у відчай або навісніли — залежно від темпераменту — і нерідко проводжали безсердечного прокльонами, що його дивувало і безмірно засмучувало. Одна сеньйорита з Маніли і ще одна яванка зі шкірою кольору манго навіть намагалися його вбити. Витончена, як лотос, куртизанка з Нагасакі благала його вчинити з нею подвійне самогубство, та Руперт не хотів помирати. Він ще побував не на всіх морях і не переповнився свободою.

Ось риса, яка в цій неординарній натурі вразила мене найбільше: я побачив цілковито вільну людину, що ніби не помічає абсолютної неволі навколишньої дійсності. В цьому сенсі він був схожий на піратів, однак ті належать до волелюбних хижаків, що живуть і помирають за законом джунглів, тобто пожирають слабких і стають здобиччю сильного. Руперту Грею не потрібно було на когось полювати і перед кимсь схилятися. Його не вабило багатство. Його не ятрило честолюбство — він і так у дванадцять років став полковником, а у п'ятнадцять камергером.

За моїми спостереженнями, за ставленням до життя чоловіки поділяються на дві категорії. Ті, що кмітливі і активні, ставлять перед собою цілі, яких важко досягти, а потім з усіх сил прагнуть до них, тобто живуть ілюзією, завтрашнім днем, уподібнюючись до віслюка, який біжить за морквою. Ті ж, хто вміє насолоджуватись хвилиною і всотувати повноту життя всіма порами шкіри, зазвичай тьмяні розумом і вбогі духом. Руперт Грей був рідкісним винятком: він безумовно жив повним життям, сприймаючи сьогоднішній день не як сходинку між вчора і завтра, а як абсолютну і неповторну цінність, але при цьому твердо знав, що життя — це вічне «зараз», у кожній його миті є самодостатній сенс. Тому тривалі плавання з одного пункту планети в інший були для цієї людини процесом не менш важливим, ніж прибуття в порт призначення. Так казав колись і Вчитель: «Рух до мети більше значить, ніж її досягнення». Як мало на світі тих, хто це розуміє!