Спостерігаючи за англійцями

Випробування випускними іспитами — це ще один привід вдатися до терапевтичного ритуального скигління, яке, ясна річ, підпорядковується неписаним правилам. Тут важливим є правило скромності: навіть якщо ви відносно спокійні і впевнені щодо іспитів, говорити про це не пасує — треба вдавати гіркий відчай і невпевненість у власних силах, прикидатись, буцімто впевнені у провалі, адже само собою зрозуміло (хоч ви й повторюєте при нагоді і без), що ви й близько не готувалися як слід. Тільки найбільш зарозумілі, самовпевнені та соціально глухі студенти здатні визнати, що ретельно готувалися до іспитів. Таких індивідів мало, і їх, зазвичай, щиро ненавидять.

Признатися, що ви зубрили науку як ненормальні, можна лише в ключі самовисміювання: «Та я собі дупу відсиділа за тими книжками, але все одно ні в зуб ногою в тій генетиці. Я точно провалю іспит! Та й обов’язково буде якесь таке питання, яке не вивчиш добре. Це закон підлості в дії, правда?». Кожен вияв впевненості слід негайно розбавити сумнівом: «Здається, в мене все ок з контрольною з соціології, але статистика — та я собі голову зламаю…».

Елемент забобонів або небезпека виставити себе на посміховисько — може, й важливі фактори, що впливають на поведінку перед іспитами, але припису на скромність дотримуються й після іспитів, по здобутті бажаних результатів. Ті, хто добре впоралися, мають щиро дивуватися успіхові, навіть якщо в глибині душі вони свято вірять, що заслужили його важкою працею. Вигуки на зразок «О, Господи! Не може бути!» — це типова реакція студентів, які отримали хороші результати. Ейфорія ейфорією, та успіх личить списати на чисте везіння («Мені пощастило — попалися всі прості питання»), а не на хист чи важку працю. На честь студентки-медика Оксфордського університету, яка отримала диплом бакалавра з відзнакою, друзі та родичі влаштували святковий ланч, але вона соромливо похнюпилась, відпиралася від похвали і все наполягала на своєму: «Вивчати природознавчі науки зовсім не складно — не треба бути дуже розумним, взагалі, тут вся справа у фактажі — ти просто запам’ятовуєш матеріал і правильно відповідаєш. Це просто папуже повторення».

Свята на честь завершення іспитів не обходяться без ритуального скигління і нарікань на «відсутність радості». На кожній вечірці вам стрінеться студент чи студентка, що скаржаться на тотальне спустошення: «Я знаю, що мав би радіти і святкувати, але щось немає ніякої радості», «У всіх якась ейфорія, а я, я щось не знаю…». Попри те, що кожен з них вірить в унікальність свого спустошення, плачі, на цю тему стали такими поширеними, що студенти, які справді тішаться і радіють, опиняються у відвертій меншості.

Ще одна нагода не радіти випадає на врученні дипломів. Всі студенти, як один, кажуть, що їм нудно і нецікаво, ніхто не зізнається, що хоча б трішки пишається собою: це просто марудний ритуал, який треба відбути, щоб потішити батьків. І тут батьки, достоту як на початках Тижня першокурсника, — це щось соромливе. Багато хто щосили намагається тримати батьків та родичів на безпечній відстані від друзів, тюторів та викладачів, які також прийшли на церемонію вручення («Ні, тату! Не треба питатися в нього про мої «кар’єрні перспективи», «До біса, це ж вам не батьківські збори…», «Мам, я тебе прошу, тільки без рожевих шмарклів, добре?», «Ради Бога, бабусю, та не плачте! Я ж не, бля, тобто не премію Нобеля отримав, а диплом!») Студенти, чиї батьки не можуть стримати радості, одразу ж роблять знуджену, відчайдушну міну — закочують очі і важко зітхають, щойно в полі зору (чи слуху) з’явиться хтось зі знайомих.