Спостерігаючи за англійцями

Серед верхівки та впевненого середнього класу таким випробуванням зазвичай ставало заслання чада у закриту приватну школу інтернатного типу на весь період підліткового віку. До відносно недавнього часу вищі кола та аристократія були рішучими противниками інтелектуалізму (в цьому вони, як і в любові до спорту та азартних ігор, дуже схожі на робочий клас) і зневажали тягу середнього класу до вищої освіти. Їхні сини могли вступати до університету, але це не вважалося обов’язковим — можна було обійтись службою в армії або навчанням у сільськогосподарському коледжі, чи ще щось на кшталт такого, а дочкам, на їхню думку, академічна освіта потрібна ще менше. Леді Діана Спенсер ніколи особливо не соромилася тотального браку академічних знань і навіть в інтерв’ю посміювалась весело із своїх нульових оцінок і того, як їй «туго» йшла наука. Дівчата зі середнього класу вмерли б від сорому. Щоправда, звичаї потроху змінюються, особливо серед нижчих та менш заможних прошарків верхівки, чиї діти зараз змушені конкурувати з вихідцями із середнього класу з університетськими дипломами в кишені. Під час року-на-паузу пани, та навіть і аристократи з королевичами, наприклад, Принц Вільям, тепер соціалізуються, вчаться співпраці та порівнюють, кого більше покусали комарі, у товаристві підлітків із середнього класу десь на краю світу.

Побутує думка, що після року-на-паузу підліток, до якого класу він чи вона не належали б, здобуває досвід і повертається додому зміненим, соціально свідомим, надійним дорослим індивідом, готовим до тяжких випробувань і непосильної відповідальності, що несе їм життя в університетському гуртожитку, де треба самому собі прати і час від часу відкривати банку консервованої квасолі, коли, повернувшись з пабу, застанеш їдальню зачиненою. Студенти першого курсу, в яких «позаду рік перерви» вважають себе кращими — дорослішими і мудрішими — за тих, хто прийшов в університет «одразу після школи». Вони самовдоволено говорять про те, наскільки старшими вони себе почувають на фоні незрілих дітваків, які не взяли рік-на-паузу.

У деяких менших привілейованих прошарках англійського суспільства, аналогом до року-на-паузу є відбутий термін ув’язнення у в’язниці чи виправній колонії для неповнолітніх. По часу він припадає приблизно на той самий період, що й «вільний рік», і в тих колах вважають, що він формує характер і сприяє змужнінню. «Випускники» таких закладів також часто демонструють зневажливе презирство до своїх необізнаних дитинячих однолітків, які не мали такого досвіду дорослішання. Власне, вслухавшись у тонкощі «крутої» вимови та жаргону, можна зауважити дивовижну подібність у манері висловлюватись тих, хто побував «на зоні», і тих, хто пережив «рік свободи».

Студентські ритуали

Тиждень першокурсника

Після свята вісімнадцятиліття, випускних іспитів і «випробування» роком-на-паузу (не обов’язково, але ймовірно) привілейована молодь, яка вступає до університету, проходить через ще один ритуал — Тиждень першокурсника. Цей ритуал посвяти відбувається за класичною моделлю ініціації, описаною ван Генепом, і складається з трьох етапів: прелімінальної сепарації, лімінального переходу / маргіналізації та постлімінальної інкорпорації. Новачків спершу роз’єднують із сім’ями, забирають зі звичного оточення і позбавляють попереднього школярського статусу. Більшість першокурсників приїздить до університету з мамою або татом, а то й з обома, в автівці, напханій речами з попереднього, старого, життя (одягом, книжками, компакт-дисками, ковдрами, улюбленими подушками, плакатами, світлинами, плюшевими ведмедиками) і речами спеціально придбаними для нового життя (новесенькими чайником, горнятком, мискою, тарілкою, ложкою, рушником і т. д.).

Тільки-но все це добро вивантажується, батьки враз обертаються на незручний тягар і новоспечений студентик безцеремонно поспішає їх спекатись, запевняючи, що «так, так, все буде гаразд. Ні, не треба мені допомагати розпаковуватись, я сам. Не метушись, окей? Так, завтра зателефоную. Так, добре. Бувайте, ну все, бувайте…». Новачкам, може, й лячно і навіть хочеться плакати від думки про розлуку, але вони знають, що без цих слів розставання не буде правильним — насправді, зовсім не крутим — треба ж продемонструвати крутизну перед першокурсниками!