Спостерігаючи за англійцями

Не зрозумійте мене неправильно: я зовсім не маю на увазі, що англійці не люблять і не леліють своїх діток. Певне, що люблять і мають такі ж батьківські інстинкти, як і всі люди. У культурному вимірі, однак, ми не такі зосереджені на дітях, як інші народи. Ми любимо їх як індивідів, та, приводячи у суспільство, не влаштовуємо з цього пишних обрядових святкувань. Часто кажуть, що англійці більше переймаються домашніми тваринками, ніж дітьми. Це несправедливе перебільшення! Однак, той факт, що Національне товариство захисту прав дітей було засновано на шістдесят років пізніше, аніж Королівське товариство захисту прав тварин, вже сам собою промовисто свідчить про ієрархію пріоритетів у нашій культурі.

Як говорити про дітей і правило «А мій ще гірший!»

Англійські батьки пишаються своїми дітьми, як і всі батьки по всьому світу, але в розмові вони цього нізащо не викажуть. Правила скромності не лише забороняють вихваляти потомство, а ще й приписують показово занижувати його достоїнства. Батьки, навіть ті найпихатіші і вщент захоплені дітьми, мають закочувати очі, тяжко зітхати і навперебій скиглити, які ж їхні чада галасливі, виснажливі, ледачі, безнадійні та нестерпні тумаки. Одного разу, на вечірці, я підслухала, як одна матуся хотіла похвалити дитя іншої: «Я чула, що твій Пітер обрав десять предметів на атестацію! Який він у тебе розумний…». У відповідь прозвучало зневажливе пирхання і спростування компліменту: «Ага, може, й розумний, але ні за холодну воду не береться — тільки й знає, що свої безглузді комп’ютерні ігри та огидну музику…». На що мама номер один відповіла: «Ой, і не кажи! Сем точно все провалить! Єдине, що його цікавить — це скейт, а це в атестацію, знаєш, не входить. Я йому це кажу увесь час, але хто б там мене слухав…». Діти, про яких йшла мова, напевно, були відмінниками, і матері, без сумніву, це прекрасно знали — власне, за відсутністю тривоги в тоні було цілком зрозуміло, що мами впевнені у хороших результатах, але вголос про таке не говорять.

Про дітей треба говорити трохи відстороненим, цинічним, жартівливо-байдужим тоном — так, ніби ви їх любите в міру, але водночас вважаєте трохи нудними та докучливими. Певне, що є батьки, які переступають через ці неписані правила і навперебій оспівують чесноти та досягнення своїх чад, трясуться над ними і пускають сентиментальні соплі. На загал таку поведінку засуджують — її вважають претензійною і пафосною, а екзальтованих батьків делікатно уникають та стороняться. У колі родини та друзів батьки можуть іноді дати собі волю і розповісти, що насправді думають про своїх діток — вивергати любов та гонор або тривогу та гризоту. А от на людях — коло шкільних воріт, на зустрічі зі знайомими — майже всі вони демонструють поблажливу, критично-жартівливу відстороненість і ще й змагаються в очорненні своїх бідолашних кровиночок.

Та суто англійське приниження дітлашні в стилі «а мій гірший» не зовсім таке, як може здатися на позір. Англійці, як я вже казала, не більш скромні від природи, ніж інші народи, і хоч вони притримуються букви неписаного закону про скромність, в глибині душі все далеко не так. Часто зневажливі коментарі на адресу дітлахів — це, по суті, замасковане фанфаронство або, в кращому разі, — лукавство. Нарікаючи на лінь та неохоту робити домашнє завдання, вони в такий спосіб завуальовано натякають на те, що їхня леліточка така розумна, що впорається з наукою без зусиль. Пожалітись на «нестерпних» халамидників, які тільки те й роблять, що висять на телефоні і «невідомо чим» займаються з друзями — це просто хитрий спосіб повідомити, які ж дітки популярні серед однолітків. Коли в удаваному відчаї матуся закочує очі і плачеться, що доня одержима модою та макіяжем, — це всього лиш намагання делікатно розповісти про виняткову вроду дочки. Удаване роздратування через сміховинну зацикленість дитяти на спорті — це вправний виверт, щоб похвалитися спортивними досягненнями чада.

Навіть якщо звички та поведінка дитини непокоїть вас по-справжньому, ви просто зобов’язані висловлювати тривогу правильно — із вдаваним відчаєм у голосі. Справжній відчай можна собі дозволити тільки в колі близьких друзів: десь на шкільному подвір’ї чи на вечірці, навіть коли вам плакати хочеться від зневіри, треба прикидатися, ніби безнадію ви просто вдаєте. Іноді, прислухаючись до розмов, я чула як в голосі котроїсь із матусь, що розповідала про походеньки «безнадійного» чада, пробивався непідробний жаль. Її журні подружки тут же починали ніяковіти, відводили погляд, переминалися з ноги на ногу — пальчики ніг дивилися у протилежному напрямку, несвідомо видаючи бажання пуститись навтьоки. Тоді матуся, відчувши дискомфорт колежанок, опановувала себе і продовжувала псевдожалі правильним тоном — легковажно і з гумором. Ох ця нестерпна легкість англійського буття!