Спостерігаючи за англійцями

«Я практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — лише 18 відсотків обрали цю відповідь, і це включно з мусульманами, індуїстами, сікхами і т. д., які дійсно є практикуючими вірянами.

«Я не практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — щось на кшталт як відзначити квадратик із вже знайомою «ЦА». 25 відсотків схиляються до варіанту, який ні до чого не зобов’язує.

«Я віруючий / віруюча, але не “належу” до жодної релігійної організації», — варіант, що своєю непевністю, привабив 24 відсотки опитаних, з яких 31 відсоток вірить в астрологію, 38 — у привидів, 42 — в телепатію, 40 — в ангелів охоронців і т. д.

«Я агностик (не впевнений / впевнена, що Бог існує)», — варіант, що спонукає подумати, його обирають всього 14 відсотків.

«Я атеїст (впевнений / впевнена, що Бога нема)», — як і попередній варіант — замудрий і безапеляційний — тільки 12 відсотків опитаних.

«Жоден варіант із перелічених», — власне, за цією відповіддю може ховатися що завгодно — всього 7 відсотків.

«Не знаю», — маючи до кольору, до вибору двозначних, туманних визначень, убого було б обрати цей варіант — всього 1 відсоток.

Попри те, що всього 12 відсотків англійців зважились назватись атеїстами, я вважаю, що заувага Архієпископа про «негласний атеїзм» англійців влучила точно в ціль. Були б англійці справжніми атеїстами, то він і його церква мали б з чим поборотись, мали б проти чого виступати. А так — нам просто байдуже.

Та ми не просто байдужі, все ще гірше (з позиції Церкви) — ми ґречні, толерантні, милостиво байдужі. Ми не маємо нічого проти Бога. Якщо натиснути, то ми цілком допускаємо, що Він існує — чи Щось існує, і це щось ми можемо називати Богом. Все в ім’я миру та злагоди.

Бог — це дуже добре, якщо Він на своєму місці, в церкві. У Його домі — на весіллі чи похороні — ми поводимося так само чемно, як і в гостях, хоч і безглуздість полум’яного пишномовства нас трохи бентежить. Поза межами храму Він вкрай рідко посягає на триб нашого життя чи помислів. Якщо хтось хоче, то може Його вшановувати, це ж вільна країна, та набожність — справа особиста, її не слід виставляти напоказ, щоб не бентежити інших непотрібною метушнею навколо власних переконань. (А метушню англійці ненавидять понад все на світі.)

У багатьох країнах, наприклад, в Америці, політики та публічні особи почуваються зобов’язаними продемонструвати набожність та за найменшої нагоди згадати про духовність. У нас же, в Англії, треба робити акурат навпаки. Навіть згадка про віросповідання — це дуже ризикований хід. Ми ставимося до нашого теперішнього прем’єр-міністра, який є ревним християнином, на наш звичний зневажливо-люб’язний манір — поблажливо (хоч для нас це гризота), але тільки тому, що він завбачливо не привертає до цього питання уваги. Здається, піарники наказали йому будь-що оминати «слово з трьох букв». Незважаючи на всі застережні заходи, платформа новин «Приватний детектив» подає його в карикатурному образі сільського вікарія — помпезного і самовдоволеного, а його промови та виступи ретельно прочісують на наявність хоча б найменшого натяку на пієтет до релігії, а виявивши — одразу кидаються висміювати. (Тут варто нагадати, що сатира заміняє англійцям революції та повстання.)

Ми милостиво байдужі акурат доти, доки набожні люди, до якої б релігії вони не належали, знають своє місце і не докучають невіруючій, духовно нейтральній більшості недоладними виявами релігійного фанатизму. «Слово на три букви», за винятком неприкритої іронії чи сталих висловів (на зразок «Не дай Боже», «Бог його знає», «Заради Бога» і т. д.), якраз належить до категорії недоладних виявів. Нас коробить від фанатизму; а релігійний — породжує глибинні сумніви і явне роздратування.

Народився, оженився, вмер