Спостерігаючи за англійцями

Ретельніше придивившись до правил поведінки та поведінкових патернів, я зауважила, що більшість із них є плодом схрещення як мінімум двох «визначальних ознак англійськості». Правило рефлекторного гумору якраз є прикладом того, як гумор (що сам є визначальною ознакою) пом’якшує симптоми «соціальної не-дужості» (яка теж є визначальною характеристикою англійськості).

Чимало флірт-зон, виявлених завдяки тесту САС, також свідчать про перетин поля дії декількох визначальних ознак англійськості. Несприйняття вечорів знайомств та шлюбних агенцій, потреба прикидатися, буцімто ми зібралися зовсім не для соціалізації, уразливість до самого поняття «побачення», здається, виникають із перетину «соціальної не-дужості» (вкотре), лукавства та заборони на надмірну серйозність (похідна від гумору).

Правило клаберів «Будь ласка, тільки без сексу, ми занадто круті» базується переважно на лукавстві, та його варто тут згадати з огляду на важливий нюанс, який я зауважила раніше, — лукавство англійців насправді є дуже особливим видом лукавства, яке передбачає німу згоду на самообман, а не зумисний обман інших людей.

Правила флірту із люб’язності складається із двох характеристик — лукавства і люб’язності. Скидається на те, що ці двоє йдуть рука в руку — згадаймо «ввічливий егалітаризм», який також є плодом лукавства та люб’язності, з домішком зацикленості на класовості.

Принцип непевності — це не ознака притлумленої гомосексуальності, а радше результат взаємодії трьох визначальних рис англійськості: «соціальної не-дужості» + ґречності + чесної гри.

Правила глузів є продуктом «соціальної не-дужості», поєднаної з гумором; правила спостереження за дівчатами висновуються на двох вищезгаданих, а вишенькою на торті — наш спеціалітет — колективний обман, як особливий підвид лукавства. Правило мезальянсу включає в себе класову зацикленість і лукавство; правило розмов про секс — це симптом «соціальної не-дужості», який маскують гумором, те саме стосується і правила кумедних дупок.

Наразі матеріал доволі сирий — я переконана, що формули англійськості значно складніші, аніж мої прості рівняння — та принаймні ми рухаємося у напрямку просторової, а не лінійної схеми. Я ще не зовсім розумію якої, але покладаю надії, що під кінець книжки вдасться вивести графічну формулу, яка б відображала зв’язки та взаємодії між формотворчими для нашого національного характеру рисами.

І наостанок, про фотографії «з перчиком» зі сторінки номер три, де пришелепкуваті словесні ігрища (доволі заразні, мушу визнати) якимсь дивом нівелюють еротизм світлин. Це ще один приклад того, як англійці послуговуються гумором, щоб нейтралізувати потенційну незручність чи образу — така собі комбінація зі «соціальної не-дужості», гумору та ґречності. Якісь народи насолоджуються сексом та еротикою; якісь (переважно релігійні) нейтралізують секс цензурою; ще інші (Сполучені Штати та частина Скандинавії) — невмолимо стерилізують секс затятою політкоректністю із кам’яним обличчям. А англійці — роблять це з гумором!

Ритуали посвяти

Я назвала цей розділ «Ритуали посвяти», а не «Релігія», адже релігія як така майже не впливає на сьогодення більшості англійців. Самі ж ритуали, які англійські вікарії непоштиво охрестили «народився, оженився, вмер» та інші, не такі епохальні зміни станів, й досі не втратили свого значення. Більшість чесних англіканських священнослужителів щиросердо зізнаються, що ритуальні обряди шлюбу, похорону і рідше народження — це єдині моменти взаємодії церкви та прихожан. Дехто ходить на Різдвяну месу, одиниці — на Великодню, для більшості з нас відвідування церкви зводиться до участі в обрядах шлюбу, похорону і ще, мабуть, хрестин.

Релігія за замовчуванням

Джон Лілі, придворний королеви Єлизавети, запевняв, що англійський народ «обраний і особливий в очах Бога». Власне, якщо це так, то Всевишній зробив доволі дивний вибір, адже ми, здається, найменш релігійні люди на всій землі. Опитування свідчать, що майже 88 відсотків англійців ставлять хрестик у графі «віруючий» тієї чи іншої християнської деномінації, зазвичай це англіканська церква. На практиці ж лише 15 відсотків цих «християн» регулярно ходять до церкви. Більшість бере участь лише у вищезгаданих «обрядових ритуалах», а чимало з нас вступає в контакт з церквою лише у третьому ритуалі — на власному похороні. Сьогодні мало кого хрестять, і всього кожен другий бере шлюб у церкві, але майже всіх ховають за християнським обрядом. І це не тому, що смерть раптом спонукає англійців навернутися, справа в тому, що це опція «за замовчуванням»: щоб обійшлося без християнського обряду, треба докладати зусиль — точно знати, яка альтернатива існує натомість, а це передбачає клопоти і усілякі турботи.