Спостерігаючи за англійцями

Для англійців ці традиції є справжнім випробуванням, і, як на мене, напруга, яку ми відчуваємо, — це результат дивної суперечливості, з якою ми підходимо до яких-будь ритуалів. Ми відчуваємо колосальну потребу в ритуалах та дотриманні формальностей навколо цих ритуалів, та водночас церемонії нас дуже дратують та напружують. Точнісінько як з одягом — ми чудово почуваємося, коли є усталена «уніформа», і почуваємося впевнено на помпезних королівських прийомах і заходах державної ваги, розпланованих покроково до найменших дрібниць, де немає місця для непевності та імпровізації. Може, й учасники офіційних дійств не особливо тішаться у процесі, але принаймні вони знають, що робити і що казати. У розділі про дрес-код я вже писала, що попри нелюбов англійців до офіціозу та нехіть до огидних дріб’язкових правил та накрохмалених приписів, нам таки бракує природної легкості та соціальної вправності, щоб дати собі раду зі свободою.

Звичайні весілля, похорони та інші «ритуали переходу» достатньо формальні, щоб ми ввімкнули режим автопілот і закам’яніли у своїй байдужості, але вони також достатньо неформальні, щоб проявилась «соціальна не-дужість». Набожність та банальщина, яка прописана офіційними правилами, для нас занадто показово полум’яна, занадто штучна і дуже часто пронизана неоковирною релігійністю, від якої ми ніяковіємо, нервово теребимо хустинки і переминаємось з ноги на ногу. Приватні події, де вільному воля, для нас ще гірші. Труднощі на весіллях та інших обрядах переходу, у принципі, нічим не відрізняються від тих, які ми маємо під час звичайних соціальних контактів — наприклад, відчайдушно незручних незнайомств та привітань, коли ніхто до ладу не знає, що казати чи куди подіти руки. З однією відмінністю — важливість події примножує розгубленість. Ми розуміємо, що пасувало б сказати пару проникливих слів нареченій, гордим батькам, вдові чи випускникові, але при цьому сказати так, щоб це не прозвучало пафосно та сентиментально. Або ж обмежитись зачовганими кліше, опанувати себе і зобразити відповідну до ситуації міну — вдоволену чи понуру, але, знову ж, важливо не перестаратись в імітації радості та горя. Ми й далі не знаємо куди подіти руки, не знаємо обійматися нам чи цілуватись, у результаті обмежуємося звичним вайлуватим боязким потиском рук, штивними соромливими обіймами і недолугим шмиганням щока об щоку (або, на весіллях чи хрестинах, шмиганням крисами капелюшків).

Народження та ініціація

Дітей хрестить лише кожен четвертий англієць. Цей факт промовистіше свідчить про байдужість до релігії, аніж про ставлення до дітей. Кожен другий англієць бере шлюб у церкві. І майже всі закінчують свій шлях похороном за християнським обрядом. Відтак відносна непопулярність хрестин все-таки може свідчити про те, що в культурному плані ми трохи байдужі до дітей. Одначе, це зовсім не означає, що, відмовившись від хрестин, ми ніяк не відзначаємо поповнення в сім’ї! Народження дитини — це, без сумніву, радісна подія, але англійці не влаштовують з цієї нагоди такого великого свята, як це заведено в інших країнах. Правда, новоспечений татусь може пригостити товаришів в пабі (традиція має цікаву назву — «змочити дитяті голівку», хоч до пабу дитину й не несуть, що не може не тішити). Але, як на те пішло, англійці радо вхопляться за будь-яку нагоду перехилити чарчину-дві. А то й цілу пляшку! Про немовля не дуже то й говорять: тільки-но батько отримав порцію дружніх штурханців і відбув ритуал скигління, вислухавши про втрату свободи, безсонні ночі, спад лібідо, шум-гам та безлад, що асоціюються з дітьми, товариство, визнавши тему геть прикрою, одразу її занехаює і притьмом повертається до пивних балачок.

Дідусі та бабусі, близькі родичі та подружки матусі більше цікавляться немовлям, але переважно в межах неофіційних дружніх візитів, а не на великих світських прийняттях з нагоди поповнення в сім’ї. Американська традиція влаштовувати новоспеченій матусі вечірку на честь народження первістка, так звана «мамська вечірка» («baby shower»), перекочувала й до нас, але не набула такої популярності, як в себе на батьківщині. До того ж свято влаштовують до народження малюка, тож, по-суті, дитя у процесі не задіяне. Хрестини, зазвичай, — подія тиха і скромна. Дитина недовго перебуває в центрі уваги навіть під час самих хрестин — англійці, зазвичай, не розтікаються киселем і не агукають до немовлят. Буває (не часто, але достатньо, щоб довідник Дебрета розкритикував), батьки використовують хрестини, щоб піднятись соціальною драбиною і обирають дитині «поважних», заможних та впливових хрещених батьків — так званих «трофейних хресних».