Спостерігаючи за англійцями

Приховані правила та система цінностей, на основі яких базуються ритуали фатичного спілкування, мають певні спільні риси, які нам чимало можуть розповісти про англійськість. Наприклад, й ті, й інші забороняють хвастощі, натомість заохочують гумор. Й ті, й інші передбачають певний рівень лукавства — справжні погляди та почуття потрібно, як мінімум, приховувати (під час ритуального обміну компліментами потрібно висловлювати фейкове захоплення, а під час гри «Моє краще за твоє» — штучну браваду). В обидвох випадках ми спостерігаємо тріумф етикету над правдою та здоровим глуздом.

І врешті-решт… правило довгих прощань

Розділ про світські бесіди починався з розмов-привітань, тож на завершення логічно поговорити про прощальні розмови. Мені б дуже хотілося завершити на оптимістичній ноті і сказати, що англійцям краще вдається прощатися, аніж вітатися, та правда в тім, що наші прощання такі ж неоковирні, незґрабні та невмілі, як і наші вітання. Ми не маємо ні найменшого уявлення, що зробити чи сказати, і в результаті все закінчується перерваним потиском рук, недоладним «дзьобанням» у щічку і полишеними на півслові реченнями — достоту як під час вітань. Єдина відмінність — знайомимось ми поспіхом, намагаючись продертись крізь незручний момент якомога швидше, а надолужуємо це у прощаннях, затягнутих до неможливого.

Початковий етап прощань часто виглядає на позір метушливим і квапливим — нібито ніхто зі страху «зловживати гостинністю» (а це значний переступ правил приватності) не хоче йти останнім. Як тільки хтось — особа, пара чи ціле сімейство — підводиться і починає бурхливо виправдовуватися, що час додому, бо затори на дорогах, няню треба відпустити чи просто пізня година, тоді й усі решта зиркають на годинники, здивовано вигукують, схоплюються на рівні ноги і починають гонитву за пальтами та торбинами, а попри те — виголошують підготовчі прощання. (Фраза «Радий / Рада знайомству!» є доволі суперечливим привітанням, однак, прощаючись, цілком доречно сказати: «Було приємно з вами познайомитися», — навіть якщо ви з цими людьми не перекинулися й двома словами.) І, якщо ви в гостях у англійців, майте на увазі, що треба мати в запасі добрих десять, а то й п’ятнадцять чи й всі двадцять хвилин, щоб перейти нарешті з початкової стадії прощань до власне виходу за поріг.

У Дадлі Мура є старий фортеп’янний етюд — пародія на самозакоханих хвацьких композиторів-романтиків, в якому він постійно повторює мотив, який от-от закінчиться (та-да-ДА-ДАМ), але потім трель веде нас до ще одного драматичного «фіналу» (та-да-да-Да-ДА-ДАМ), за яким тягнеться ще один «нібито фінальний» акорд (ДА-ДА-ДАМ), а за ним ще один і ще один. Цей етюд мені нагадує типові спроби англійців попрощатися. Коли вам здається, що прощальні слова вже нарешті позаду, хтось обов’язково поверне їх до життя своїм: «Гаразд, побачимося, так…» — а за ним озветься хор: «О, так, так, обов’язково, е-е-е, бувай…», «Бувайте», «Дякую вам», «Так гарно посиділи», «Та, пусте, це вам дякую», «Ну, то до побачення, так…», «Так, нам вже час, а то ті затори, знаєте…», «Ну все, йдіть, а то змерзнете!», «Та яке там, справді…», «Ага, до побачення…». А тоді хтось візьми і бовкни: «Приходьте до нас якось ще…» чи «То я тобі напишу на мейл завтра, так…». Та-Дам і фінальна кода повторюється заново!

Гостям аж не йметься, щоб нарешті піти геть, а господарі, які топчуться на порозі, мріють затраснути двері в них перед носом. Виказати потаємні бажання — вершина нахабства, тож обидві сторони щосили намагаються вдавати, що їм ніяк не хочеться розлучатися. Навіть коли останні-преостанні «прощавай» сказано, коли всі порозсідалися до автівок, хтось та й обов’язково опустить вікно, щоб сказати ще декілька слів на прощання. Коли гості від’їздять, то можуть ще показати символічний жест «я зателефоную» (великий палець — до вуха, мізинець — до рота), ніби обіцяючи небавом зідзвонитися. А далі, за звичаєм, обидві сторони довго махають одне одному, продовжуючи невербальні прощання аж поки автомобіль не зникне за обрієм. Коли прощальна мука нарешті залишиться позаду, всі зітхають з полегшенням.

А потім починаються нарікання на людей, яких ще мить тому не могли випустити з прощальних обіймів: «Господи, я вже думав / думала, вони ніколи не підуть!», «Джонси дуже милі, так, але вони іноді трохи…». Навіть якщо нам абсолютно все сподобалося в гостях, відбувши довгу церемонію прощання, ми впереміш з хвалебними коментарями десь та й вплетемо нарікання про те, що вже пізно, що всі потомилися, що тепер саме час на чашку чаю чи келишок чогось міцнішого і як же ж це добре — нарешті відпочити на самоті у своїй хаті (чи, як варіант, як це добре вертатися додому, до свого ліжечка)!