Спостерігаючи за англійцями

У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.

Звісно, що були сміливці, які ратували за права та свободи, якими ми сьогодні радо користуємося, та більшість пересічних англійців сприймають ці подвиги як належне і радше будуть насміхатися, підколювати та побуркувати зі свого затишного болітця в бік активістів — захисників та поборників тих самих прав та свобод. Багато хто навіть не завдає собі клопоту проголосувати на виборах. Щоправда, соціологи та вчені ніяк не дійдуть згоди, яка ж причина нашого нікчемно низького волевиявлення — цинізм чи апатія? Чи, найбільш ймовірно, — і те, й інше. Усього потроху. А більшість тих, хто все-таки голосує, робить це із прикро — скептичним виглядом: обирають «найкраще з найгіршого» або «менше з двох бід», а не біжать на дільницю у палкому переконанні, що голос за ту чи іншу партію змінить світ на краще. На таке переконання відреагують не інакше як: «Та годі тобі вже!».

Молодь та інші фешоністи від лінгвістичних мод та тенденцій, найімовірніше, скажуть іронічне: «Ага, та», — а не: «Та годі тобі вже!» — суть від цього не зміниться. Так само немає особливої різниці, як називати переступників правила «Як важливо не бути надмірно серйозним»: найновішим сленговим «сильно мудрий» («up themselves») чи більш традиційним «набундючився-запишався» («full of themselves»). Можливо, коли ви будете читати ці рядки, з’являться нові вирази, та основоположні правила та цінності вкорінилися так глибоко, що точно залишаться незмінними.

Правила іронії

Англійці, зазвичай, не схильні хизуватися патріотизмом. Власне, і патріотизм, і хвастощі — це щось неприйнятне, а комбінація цих двох гріхів — взагалі подвійне неподобство. Та є один важливий виняток із цього правила, і він стосується гумору — ми відчуваємо патріотичну гордість за наш гумор, а особливо — за іронію.

Існує повсюдне переконання, що ми маємо краще, витонченіше і досконаліше почуття гумору, аніж інші нації. І вони, ті інші нації, мислять до нудного лінійно і не спроможні ані розуміти, ані оцінити іронію. Майже всі англійці, яких я опитувала, погодилися із цим твердженням, а багато іноземців, як не дивно, їм смиренно вторували.

Незважаючи на те, що ми переконали всіх та й себе зокрема, що іронія в нас найкраща з найкращих, я, як вже раніше писала, маю певні сумніви. Гумор — категорія універсальна, іронія — універсально важливий елемент гумору, і жодна культура не може її монополізувати. Моє дослідження виявило, що іронія, знову ж таки, — це питання міри. Так би мовити, суть у кількості, а не в якості. Що вирізняє англійський гумор, так це всюдисущість іронії і те, скільки вона для нас важить. Іронія — це головний інгредієнт англійського гумору, а не просто собі пікантна приправа. Іронія править бал. Англійці, як сказав один спостережливий дослідник англійськості[24], «зачаті в іронії. На її хвилях ми випливаємо з утроби матері. Це наші навколоплідні води… Ми жартуємо не жартома. Ми турбуємося безтурботно. Ми серйозні несерйозно».

Слід визнати, що чимало моїх іноземних інформаторів вважають цей аспект англійськості радше дратівливим, а не кумедним. «З англійцями клопіт у тому, — пожалівся мені один американець, — що ніколи не ясно, чи вони жартують, чи вони серйозні». Це слова бізнесмена, який приїхав у справах разом із співробітницею-голландкою. Вона на хвильку задумалась, а потім несміливо зауважила: «Мені здається, що вони переважно жартують, правда ж?».

І вона таки права. Мені трохи шкода їх обох: із розмов з іноземцями я з’ясувала, що пристрасть англійців до іронії створює проблеми у першу чергу бізнесменам, а не туристам та іншим шукачам пригод. Дж. Б. Прістлі зауважив, що «навколишнє середовище, в якому ми, англійці, живемо, сприяє гумору. Туманно навколо, і дуже зрідка буває по-справжньому ясно». Він позиціонує «чуття іронії» як найважливішу складову англійського гумору. Гумористична атмосфера — це, звісно, прекрасно, але лише для тих, хто приїхав до нас відпочивати, а от якщо у вас справи і на кону сотні тисяч доларів, як у моїх бідолах-інформаторів, ця туманність, наскрізь просякнутий іронією культурний клімат явно може стати перепоною.[25]