Спостерігаючи за англійцями

І тут криється ще одна проблема із знецінюванням по-англійськи: по суті, це правило, але четверте значення цього слова, за визначенням Оксфордського словника англійської мови, — це «нормальний чи звичний стан речей». Ми коримося правилу несвідомо. Це просто «клік» в мізках. Нас не навчають знецінювальному гумору, ми несвідомо всотуємо його звідусіль. Знецінювальні ремарки «самі» злітають з наших уст тому, що вони глибоко вкорінені у нашій культурі, вони є частиною англійської душі.

Іноземцям важко зрозуміти знецінювання по-англійськи ще й тому, що це, по суті, метажарт про неписані правила гумору. Коли ми описуємо, скажімо, страхітливий, травматичний і болісний досвід як «не дуже приємний», то ми не лише одночасно визнаємо табу на ревність, демонструємо дотримання правил іронії, але й висміюємо безглузду покірність перед законами гумору. Ми вправляємося у стриманості, та робимо це так підкреслено, що водночас (тихцем) підсміюємося і з себе також. Ми пародіюємо самих себе. Кожен знецінювальний жарт — це невеличка особиста насмішка з англійськості.

Правило самознецінення

Так само, як і знецінювання, самознецінення можна вважати формою іронії. Його суть полягає не у справдешній скромності, а в тому, щоб говорити не те, що думаєш насправді, або принаймні протилежне до того, що намагаєшся пояснити людям.

Проблема англійської скромності ще не раз зринатиме на цих сторінках, тож мені слід зараз же прояснити можливі непорозуміння. Коли я говорю про «правила скромності», то маю на увазі, що англійці не є скромнішими чи сором’язливішими за інші нації, а мені йдеться про те, що ми маємо строгі правила стосовно удаваної скромності. Туди можна зарахувати і «заборонні» правила — такі, як табу на хизування та самовеличання (всіма можливими способами), і «спонукальні» правила, які заохочують до активного самовисміювання та самозбиткування. Чисельність неписаних правил наштовхує на думку, що скромність англійців не є ані природною, ані інстинктивною: натомість ми, як би це красиво подати, високо цінуємо скромність і прагнемо до неї. А та скромність, яку ми демонструємо, у суті своїй нещира, або, більш поблажливо, — іронічна.

І в цьому вся суть гумору. Повторюся, що мені йдеться не про очевидний гусарський гумор: гумор самовисміювання, як і наше знецінення, настільки непримітний, — іноді аж до майже невидимого, — що тим, хто не знає правил скромності, його не зрозуміти. Щоб показати, як все влаштовано, я скористаюся наочним прикладом. Мій наречений — нейрохірург. На першій зустрічі я запитала, як так сталося, що він обрав собі такий фах. «Та я, власне, — відповів він, — студіював філософію, політику та економіку в Оксфорді, але мені це якось не пішло, тож я, е-е-е, подумав, чому б не взятися за щось не таке складне». Я розсміялася, та одразу ж, як він і очікував, запротестувала, що нейрохірургію навряд чи можна назвати менш складною. І це відкрило йому дорогу до подальшого самознецінення. «Та ні, це зовсім не так складно, як усі думають. Чесно кажучи, це майже як тицяти пальцем в небо. Та це як сантехнік, тільки з мікроскопом. Хоча ні, сантехніки роблять точнішу роботу». Як пізніше з’ясувалось, а він знав напевне, що з’ясується, він закінчив Оксфорд — той, що йому «якось не пішов» — з відзнакою, а вступив туди — на стипендію. «Я був ще тим заучкою», — пояснив він.

То чи була це справжня скромність? Але його жартівливе самознецінення не можна назвати навмисною, прорахованою «фальшивою» скромністю. Він просто грав за правилами, сором’язливо не визнаючи своїх успіхів та досягнень, і жартував у манері самоприниження, як це в нас заведено. У його раболіпній самовисміювальній манері, власне, не було нічого надзвичайного чи дивовижного: він просто поводився по-англійськи. Мимоволі ми всі так робимо — автоматично і повсякчас. Навіть ті з нас, в кого значно скромніші досягнення і значно менше підстав їх приховувати. Мені пощастило — мало хто знає, хто такі антропологи, а ті, хто знає, вважає нас найнижчою формою наукового життя. Тому в мене мало шансів скидатися на хвастунку, коли я розповідаю про свою роботу. Коли ж виникає підозра, що я запишалася у своєму мудрагельстві (або ж намагаюся справити враження, що я мудрагелька), то я швиденько пояснюю неофітам від антропології, що антрополог — це «Допитлива Варвара по-мудрому», а науковцям кажу, що те, чим я займаюся, всього лиш «популярна антропологія», а не справжня наука в поті чола і з виїздом «в поле».