Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Тим, хто намагається акліматизуватися, слід пам’ятати про найважливіше правило — іронія має всеохопний характер: так само, як і гумор загалом, вона є сталим, незмінним і засадничим елементом нашого звичайного щоденного спілкування. Англійці, може, й не завжди жартують, але вони завжди готові пожартувати. Ми не завжди іронізуємо, але ми завжди готові іронізувати. Коли ми запитуємо прямо (скажімо, «Як там діти?»), ми водночас готові і до прямої відповіді («Дякую, добре»), і до іронічної («Та вони просто дивовижні — милі, охайні, старанні і у всьому мені допомагають…» На що слід відповідати приблизно так «О, люди добрі! Щось у лісі здохло!»).

Правило знецінення

Я вирішила написати про це правило одразу після розділу про іронію тому, що знецінення — це підвид іронії, а не окремий самостійний вид гумору. До того ж це дуже англійський вид іронії: правило знецінення — близький родич правил «Як важливо не бути надмірно серйозним», «Та годі тобі вже!» та інших буденних правил, що стосуються стриманості та скромності. Знецінення дійсно є суто англійською формою гумору, і я тут знову нагадую про радше кількісний, а не якісний аспект. Джордж Мікеш пише, що знецінення — «це не просто риса англійського гумору, це стиль життя». Англійці законно вважаються вправними знецінювачами, але не тому, що ми винайшли знецінювання, і зовсім не тому, що ми знецінюємо найкраще, а тому, що ми так часто вдаємося до знецінення. (Ну, може, ми справді робимо це трішечки краще — у нас же стільки досвіду!)

Зовсім не важко зрозуміти, чому ми так заповзято взялись за знецінення: строга заборона на надмірну серйозність, емоційність, сопливість та самовихваляння змушує постійно вдаватися до знецінення. Щоб, чого доброго, не виявити навіть натяку на заборонену пафосність, немислиму емоційність чи неприйнятну полум’яність, ми обираємо для себе протилежну крайність — демонструємо черствість та категоричну байдужість. Згідно з правилом, знецінення виснажливе і тяжке хронічне захворювання треба називати не інакше як «легке нездужання»; направду жахливу подію як «та це не зовсім те, чого б я хотів / хотіла»; небаченої краси краєвид як «нічого такий»; неперевершену роботу чи нечуване досягнення як «непогане таке»; акт мерзенної жорстокості як «не дуже приязний», а непростимо ідіотську помилку як «не дуже розумну»; в Антарктиці «досить прохолодно», а в Сахарі «трохи жаркувато, як на мене»; а виняткову прекрасність, підставу для всенародної гордості і захоплених овацій слід називати «гарненьким» чи, як вже нема ради і треба розщедритись на похвалу, — «дуже гарненьким».

Зрозуміло, що знецінення по-англійськи, як й інші наші риси, добряче спантеличує і дратує іноземців (ми, англійці, назвали б це «трошки бентежить»). Один інформатор, доведений до відчаю, пожалівся: «Я не розумію, до чого це? Це що, смішно? Якщо це мало бути смішно, то чому ніхто не сміється? Навіть не усміхнеться! Та хоч щось! Та як мені, до біса, догнати, чи їхнє “непогано” означає “просто прекрасно”, чи просто “нормально”? Може, є якийсь секретний знак, чи що? Чому не можна просто сказати нормально?!»

В тому то й проблема з англійським гумором: він у своїй переважній більшості — і зокрема й наше знецінення — несмішний, тобто не очевидно смішний, не «ха-ха, вмерти можна» смішний, і він точно не є універсально, крос-культурно, смішним. Навіть самі англійці, які розуміють в чому сіль, не завжди корчаться від сміху від знецінювального гумору. У кращому разі доречна та шпарка ремарка викличе у співрозмовників ледь помітну півусмішку. Але в цьому й суть знецінювальних ремарок: вони смішні, але тільки тоді, коли ледь вловимі. Це гумор, але такий стриманий, витончений і рафінований.

Навіть ті іноземці, які розуміють англійський знецінювальний гумор і яким він смішний, все одно мають чималі труднощі, коли намагаються самі вдатися до такого типу жартів. Мій батько розповідав про друзів-італійців, відчайдушних англофілів, які зі шкури пнулися, щоб бути якомога англійськішими: вони досконало володіли англійською, одягалися як англійці і навіть навчилися їсти англійську їжу. Однак, знецінювальний гумор ніяк їм не вдавався і вони діставали батька проханнями пояснити що й до чого. Одного разу хтось із них розповідав — довго і жовчно — про огидну вечерю в місцевому ресторані, де їжа була неїстівна, сам заклад — бруднющий, обслуговування — вкрай грубе і так далі, і так далі. «Ох, — сказав мій тато, вислухавши тираду до кінця. — То я так розумію, ви його не рекомендуєте?» «АГА! БАЧИШ? — скрикнув татів друг. — Ось знову! Як ти це зробив? Як ти це робиш? Як ти знаєш, коли так слід робити?» «Я не знаю, — виправдовувався тато. — Я не можу це пояснити. Просто, та й все. Воно само».

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература