Страта голодом

А для міських спекулянтів на чорному ринку то були ідеальні часи. Маючи пашпорти, вони без труднощів могли купувати квитки на потяги в будь-якому напрямку, а тоді перепродувати за шалену ціну селянам. Наприклад, квиток до Москви коштував на чорному ринку в чотири або й п'ять разів дорожче, ніж у касі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Усі наші спроби знайти якусь допомогу поза селом були приречені на невдачу. Хоч би де показався селянин-українець у пошуках харчів за межами свого села, на нього полювали, як на дикого звіра. Ми змушені були шукати прокорму для себе серед природи.

Більш таланисті й промітні – ті могли впіймати собі рибину або пташку. Інші пробували заспокоїти голод м'якими й сочистими частинками рослин, що їх рясно було над річкою. В лісі голодняки могли поживитись ягодами, грибами, розмаїтими корінцями або навіть листям та корою кущів і дерев. Було також багато дичини для тих, хто вмів її ловити руками чи заманювати в пастки. Але мисливської зброї ми не мали, бо всі рушниці вже давно в нас конфіскували.

Та найспокусливіше було нишпорити на полях. Там завше ми мали надію знайти що-небудь, в основному з торішньої городини, коренеплодів, що вціліли в землі під снігом та морозом. Картопля, буряки й цибуля, навіть і мерзлі, становили безцінний скарб для вмирущих від голоду. «Голодняку все до смаку», – каже давня примовка.

Ледве-но розтанув сніг, можна було бачити, як скрізь у збіднілих полях снують бідолашні постаті голодних людей, шукаючи чогось їстівного. Найліпшою знахідкою була картопля. Часто ті, що її знаходили, не з'їдали картоплю відразу там таки, а несли додому й готували з неї свого роду картопляні оладки, додаючи листя або й деревної кори.

Однак для людей, виснажених голодом, нелегко було блукати полями в пошуках городини. Таж навіть аби тільки дійти до якоїсь дальшої місцини, потрібна була неабияка сила й витривалість, і багато хто не годен був на це. А як хто і спромагався туди добрести, то часто-густо падав мертвим серед поля від виснаги, так і не встигнувши щось знайти.

Одного дня пополудні до нас завітала мати мого шкільного товариша Петра. З плачем вона розповіла нам, що Петро помирає десь на полі кілометрів зо два від села. Сусідка збирала там мерзлу картоплю, отож від неї і почула мати цю вістку. Хлопець лежав ледь притомний, але сусідка не мала сили, щоб йому допомогти. Тим то Петрова мати й благала нас, чи не могли б ми допровадити його додому – мертвого чи живого.

Доля Петрової родини була мало чим відмінна від долі інших селян. Його батько відмовився вступити до колгоспу, як то робили й усі селяни напочатку. Але партійні активісти та їхні посіпаки не попустили так цього і вдалися до різних хитрощів та способів, аби знищити його як самостійного господаря. Два роки тому Петрового батька призначили старшим у п'ятихатці. Це означало, що в його хаті мали проводитися збори п'ятьох селян і що він повністю відповідав за них перед владою. А оскільки влада з усіх сил тисла на селян, щоб затягти їх до колгоспу, то він повинен був колективізувати всіх селян зі своєї п'ятихатки, ну і, звичайно, сам мав найпершим туди вступити.

У багатьох випадках ця штучка вдавалася, але з Петровим батьком вийшло інакше. Він і всі п'ятеро членів п'ятихатки ненавиділи колгосп і не хотіли мати з ним нічого спільного, однак він дорого заплатив за цю їхню впертість. На його господарство наклали надмірний податок, і коли він уже не міг заплатити того податку ні натурою, ні грішми, його ув'язнили як «ворога народу» і запроторили кудись на російську північ. А господарство сконфіскували, через що жінка з двома дітьми мусила перебратися до своїх батьків.

Але й там бідолашній не поталанило. Навесні 32-го року померли з голоду її батьки й донечка, і вона залишилася сама з сином.

І ось тепер, коли вони якось потрапили перебути голоднечу, Петрусь десь там помирає сам таки серед поля.

Ми не могли відмовити Петровій матері в її настійливих благаннях допомогти, хоч самі насилу трималися на ногах. Та однак Петро був нашим приятелем і сусідом, а крім того, на кутку вже ніде не було чоловіків, які б допомогли й наважились піти у поле; отже, ми вирішили зробити все, що мога, аби врятувати хлопця.