Страта голодом

Привезти Петра додому ми могли тільки на ручному візку, бо нашого коня з підводою забрали в колгосп ще два роки тому. Взявши того візка, ми з Миколою подалися на картопляне поле, а слідом за нами пішла й Петрова мати, наполігшись супроводити нас. Ми вийшли на путівець, який о тій порі року був дуже грузький і в багатьох місцях покритий напівзамерзлими калюжами з талого снігу. Наше взуття, коли його можна так назвати, зовсім не надавалося до такої дороги. У Петрової матері ноги були просто обмотані ганчір'ям, а ми з Миколою мали на ногах старі зношені черевики, обвиті зверху шматками брезенту. Важка й тягуча, як смола, багнюка прилипала до наших озувок, і нам важко було ступати. Та ще ж доводилося по кісточки у воді перебрідати калюжі, і вся наша взуванка наскрізь просякла крижаним болоттям, через що наша подорож була надзвичайно трудною і просто небезпечною. Петрова мати, хоч і намагалася не відставати від нас, ніяк не могла дотримати нам ходи, але, схлипуючи, все-таки повторювала, що не вернеться до села, поки не побачить свого сина живим. Микола і я вирішили посадити її на візок і підвезти трохи, та вона була занадто важка для такого малого візочка і нам виявилося не по силі тягти візка з нею. Зрозумівши, що так ми тільки зайве забаримось, вона злізла з візка, і ми погодилися з нею, щоб залишити її позаду.

Простуючи далі в поле, ми натрапили на двох мерців. А коли дійшли до видолинка між двома горбками, мій брат помітив, що в борозні за кілька кроків від шляху щось лежить. Ми покинули візка і підійшли ближче придивитись, що то таке. Там лежав мрець лицем ниць у болоті. Ніяких ознак якоїсь боротьби ми не побачили. Либонь, просто впав на ходу і не мав сили звестися. Помер він уже давно, і його тіло пролежало під снігом чи не цілу зиму. Ми пробували перевернути труп на спину, щоб роздивитись обличчя, та не змогли. Воно задубіло на камінь та ще й примерзло до землі.

В цю мить наздогнала нас Петрова мати і, побачивши мертвого, заголосила, але не наважилася підходити зовсім близько. Вона просила нас, щоб ми не гаяли часу і поспішилися.

Звичайно, вона не встигала за нами, бо ми вже швидше стали йти, тож і лишилася знов ззаду. Вечоріло, і важкі хмари почали сунути з обрію на поля. Вдалині вже йшов сильний дощ, і ми бачили, що негода повільно насувається на нас.

Але нам довелося ще раз затриматись. Продибавши іще з півкілометра, ми побачили й другого трупа над дорогою – мертвої жінки, яка виявилася знайомою нам. Але померла вона не з голоду. Ми відразу розгледіли, що її було застрелено. Вона лежала горілиць у калюжі крови впереміш із багнюкою, і її широко розплющені очі, здавалося, були безтямно втуплені в нас. Ця смерть, очевидно, сталася зовсім недавно. Я силкувався вгадати, яка тут могла бути причина, її напасником не міг бути якийсь напівбожевільний з голоду осібняк, ладний убити людину за кілька мерзлих картоплин. Прості селяни зброї не мали, вона була тільки в начальства та вартових. Отож найімовірніше, що жінку застрелив колгоспний польовий сторож за збирання картоплі на колгоспному полі.

Як і попереднього разу, труп ми залишили на місці й подалися далі. Злива насувалася тим часом усе ближче, і починало смеркати. Ми силкувалися якомога швидше дійти до того місця, де мав би лежати Петро. І ми таки знайшли його, коли нарешті, захекані й спітнілі, добулися туди. Він лежав ще живий серед шляху, і ледь помітно дихав. Довга смуга сліду за ним свідчила, що він проповз чималу віддаль у багнюці, поки знепритомнів.

Нам якось вдалося примостити його на тачку так, що його ноги звисали, бо він був уже на зріст завеликий для неї. Назад добиратися нам було ще важче, бо вже й дощити почало. Ми посувались дуже поволі через те болото, пхаючи переобтяженого візка.

Ми мали перестріти Петрову матір і вже тривожилися, що її досі не було видно на дорозі. Та за якийсь час ми таки побачили її. Вона лежала в болоті, неспроможна поворухнутись. Здавалося, що вона й мову втратила і тільки гляділа на нас широко розплющеними очима. Ми злякалися, бо подумали, що вона ось-ось помре. Але вона кволим порухом дала нам наздогад, що хоче глянути на сина. Ми допомогли їй звестись на ноги і підвели до візка, де вона враз опустилася на нього всією своєю вагою. Ситуація виглядала безвихідною. Ми нізащо не подужали б везти їх обох, бо і Микола, і я вже зовсім вибилися з сили.

Ніби відчувши наш клопіт, Петрова мати повільно підвела голову й спробувала щось нам сказати, але не змогла. Тоді зсунулася з тачки, ледь піднесла праву руку та показала нею в бік Петра. Ми зрозуміли, що вона хотіла, аби ми її залишили, а з сином поспішили до села. Вона все ще надіялася, що ми його врятуємо.

І ми так і зробили, маючи намір повернутись за нею пізніше, а з Петром чимшвидше подались додому, не вважаючи на негоду і наше власне знесилення. Коли ми врешті добились до нашої хати, було вже темно, хоч в око стрель, а дощ лляв як з відра. Мати дуже зраділа, побачивши нас, і допомогла нам занести Петра в хату.