Страта голодом

Очунявшись із того струсу, Оксана з дітьми знайшла прихисток у своєї тітки. Кількома місяцями пізніше її сестричка померла від запалення легень. А невдовзі після неї померла й тітка з голоду. Оксана залишилася сама зі Степанком.

Всі ці нещастя сталися десь так із рік тому. А ось тепер вона лежала перед нашими очима на піщаному путівці. Мабуть, вона теж намагалась дійти до річки чи лісу, маючи останню надію знайти там щось їстівного. Але – не судилося. Сліди на піску свідчили, що вона пробувала повзти. Вона лежала долілиць, розкинувши спухлі руки, її зуби вп’ялися глибоко в пісок, наче намагаючись його їсти.

Сумне це було видовище, та ми вже стільки надивилися, що тепер лише мовчки погляділи на її тіло якусь часину та й подалися собі далі. Тепер уже ми нічого не могли зробити для неї.

Перегодом ми звернули з путівця навпростець через ліс до річки. Тут стояла тиша. Йдучи лісом, ми мали таке відчуття, що дерева й кущі також знають про нашу біду. Вітру не було, але здавалося, ніби гілки високих темних сосон щось таємниче шепотять одна одній. Час від часу тишу порушував тріск гілля чи скрекіт сороки.

Туман зависав низько, і з мокрого галуззя дерев скрапувала вільгість. Ми з братом звикли були завжди ходити до річки навпрошки цією стежкою, бо так було не лише ближче, а й мальовничо. Та тепер ми вибрали цю стежку з інших міркувань. Нам хотілося приглянутись, чи не натрапимо на щось їстівне. Ми розділилися і заходились шукати. Я не знайшов нічого, крім кількох непотрібних отруйних грибів. Аж це раптом Микола гукнув мене збудженим голосом. Коли я підійшов до нього, він пожадливо спостерігав за їжачком.

– Ти чого так ним захопився? – запитався я його, трохи сердячись.

– А пригадуєш ту книжку про Африку, як там люди у джунглях їдять усе, що живе? То чого б і нам не поласувати цим чистеньким створіннячком? – відповів Микола, не зважаючи на мій тон і показуючи пальцем на їжачка, що обнюхував якісь засохлі гриби.

Микола мав рацію. Я придивився ближче до звірятка.

– Ге! – скрикнув я схвильовано. – Ти глянь, який у нього носик! Чисто тобі поросячий!

– Та й на смак він також, мабуть, як порося буде, – зауважив Микола.

– Але як ти з нього шкіру здереш? – запитав я.

– Обсмалимо, як ото кабанів давніше під Різдво люди смалили.

Без дальших вагань Микола спритно впхав звіринку в торбу. Він цілком переконав мене. Коли інші люди їдять ящірок, слимаків та навіть і гадюк, чого б ми не могли їсти їжаків, обсмаливши перше їхню волохату шкуру з гострими колючками?

Комуністична партія на той час ще не видала ніякого закону, який забороняв би ловити їжаків чи іншу дику звірину. Розважаючи себе такими оце думками, я пильно нишпорив попід деревами й кущами, чи не знайду більше цих звірят, але безуспішно. Зате Микола знайшов ще одного їжака, і я чув, як він радісно закричав, що цей ще більший, ніж перший. Тож наша походенька не була марна. Ми зловили і впхали в торбу двох їжаків, а ще була можливість і на якусь іншу поживу, коли дійдемо до річки.

Мама просила нас, між іншим, провідати сім'ю Прокопа, нашого далекого родича, що жив на самому березі річки. Прокопа арештували торік напровесні за те, що не здав своєї норми зерна й м'яса. Однієї ночі його забрали до районної в'язниці, і так він зник: ніхто вже й не чув про його долю. Жінка Прокопова лишилася сама з шестирічною донькою в невеличкій хаті над річкою. Востаннє ми бачили їх у листопаді – перед тим, як випав перший сніжок.

Мама тривожилася, як там вони перебули люту зиму, ну, а ми з Миколою вважали, що відвідини тітки – це чудова думка, бо вона знала річку, як свою долоню. І також розумілася краще від нас, як принадити рибку в ятір, і, крім того, ми могли б скористатися її човном.

До Прокопової хати ми дісталися пізно, коли вже повернуло з полудня, і підходили до неї не без хвилювання. Минула зима була довга й дуже сувора. Багато дечого могло трапитися нашим родичам в їхній оселі біля річки. Хатина стояла ніби ціла й неушкоджена, тільки навколо неї не було ніяких ознак життя. Перед дверима лежав малий замет нерозталого брудного снігу. Передні вікна були позавішувані зсередини якоюсь тканиною.

Ми постукали у двері спочатку тихо, а потім голосніше, однак ніхто не озвався. Я вхопив за клямку і пробував відчинити двері. Вони виявилися замкненими. Ми оббігли хату до задніх вікон, але й ті були завішені. Тож не було іншої ради, як просто виломити двері. Коли ми так і зробили, на нас війнуло нудотним смородом. Ми підскочили до вікон і стягли заслони, бо ж усередині було темно. Денне світло, що влилося крізь вікна, відкрило нам моторошне видовище. На долівці простягся тітчин тулуб без голови, а голова лежала за пару кроків збоку.

Очевидно, її відірвала від тіла якась сила, але слідів крови на долівці було мало.

Та ми скоро з'ясували таємницю. Оглянувшись по хаті, ми помітили мотузок, що звисав зі сволока, і на ньому зашморг. Тітка повісилася! Через якийсь час, коли тіло почало розкладатись, шия, звісно, не витримала тягара, тим то й обмаль крови.