Страта голодом

Відійшовши трохи від шоку, ми розглянулися навкіл за донькою. Ми зразу й нагледіли її: вона лежала собі на лаві. Донька, мабуть, померла раніше, ніж мати, її очі були заплющені й ротик закритий, рученята складені на грудях. Мала була в чепурному блакитному платтячку, в якому вона колись заходила до нас, і з дбайливо зачесаним волоссям.

Решта хати стояла порожнем. Всі меблі, либонь, пішли на дрова. Не видно було ані сліду чогось їстівного. Ми зрозуміли, що Прокопова жінка, так само, як і наша сусідка Соломія, втративши чоловіка і переживаючи голод, що забрав її доньку, не бачила ніякого сенсу далі жити й боротись. Перш ніж накласти на себе руки, вона старанно замкнула двері й позавішувала вікна. І хата її перетворилась на домовину. Це страхітливе видовище: і млосний сморід напіврозкладених людських тіл, і мертва тиша – це було щось майже нестерпне. Ми стояли там занімілі й безпорадні. Маючи за собою вже стільки неймовірних вражень, усе одно ми відчували, як до нас підповзає жах перед смертю. І настала мить, коли ми вже далі не могли того стерпіти й мусили рвучко вибігти надвір, на свіже повітря, щоб хоч трохи врівноважитись.

Думка, щоб понишпорити в річці та на її берегах, видалась нам безглуздою тепер, після того, що ми тільки-но пережили, і ми раптом втратили всяку охоту до полювання й рибальства, тож і завернули назад додому...

Коли ми розповіли мамі все, що побачили в Прокоповій хаті, вона сприйняла те, як завжди, дуже ніби спокійно. Але довго стримувати своїх почуттів їй не вдалося. Запитавши в нас ще там одне-друге, вона раптом відвернулася вбік і дала волю сльозам.

Решту дня ми провели, готуючи вечерю з їжаків. Микола заходився коло них так досвідчено, немов усе своє молоде життя те й робив. Печена їжачина з картоплею видалась нам бозна яким смаколиком.

Коли ми полягали, я довго не міг заснути. Мені все не виходила з пам'яті тітчина голова, що дивилась на мене з долівки своїми шклистими перестрашеними очима.

Мати розбудила нас ще до схід сонця, щоб ми втрьох сходили до хатини над річкою поховати наших померлих родичів. Коли ми прибули туди, уже був білий день. Похорон мав обійтися без домовин, бо ми не мали ні дощок, ні цвяхів, ні сили збивати їх, як і не годні були могили викопати. За могилу для їхніх тлінних останків нам правила яма, в якій колись прикопувалася картопля. Ми загорнули тіла в їхні домоткані вовняні укривала й скотили обережно в ту штучну могилу. Коли ми загребли їх землею, мама проказала коротеньку молитву, а я встромив у головах хреста, зробленого з двох зв’язаних навхрест патичків.

Плакати ми вже не могли. Ми зазнали стількох жалів і пережили так багато трагічних втрат, що вже зовсім отерпли.

– І чого їм треба було вмерти? – запитав раптом Микола, порушивши мертву тишу.

– Якби ж то знати... – відказала мати. Дорогою додому я думав про наш власний похорон і про те, чи залишиться хто, щоб поховати нас. І не знаходив нікого.

ЕПІЛОГ

До початку травня наше село перетворилося на занедбану пустку, де жах чаївся в кожній хаті й у кожному дворі. Ми мали таке відчуття, що нас покинув увесь світ. Головна вулиця, що раніш була важливою артерією і осереддям сільського життя, тепер порожнювала і поросла бур'янами та травою. Зрідка показувались на ній люди або тварини. Багато хат стояли напівзруйновані й порожні, зяючи вибитими шибками й виламаними дверима. Власники їхні або повмирали, або були вислані на північ, або самі подалися з села шукати їжі. Колись довкруг цих хат громадилися клуні, стайні, корівні, свинарні й огорожі. Тепер видніли тільки залишки цих споруд. Все те люди розвалили й використали як дрова.

Навіть дерева не вціліли у цій загальній руїні. Верби, такі звичайні для українських сіл, стояли голі з обчухраним гіллям. На те, щоб зрубати їхні грубі стовбури, виголоднілим селянам не ставало сили, отож тепер ці дерева стриміли вздовж доріг, як пам'ятники затяжної битви між лютою зимою і присмертним людом. Та сама доля спіткала й фруктові дерева. Половину знаменитих українських садків було зрубано й зужито на опал. А те, що залишилося від них, тепер зацвіло: вишні, абрикоси й інші дерева. Але й садове цвітіння цієї весни було інакше.

На подвір'ях, задвірках, городах та й усюди навколо сільських хат уся земля була подзьобана ямами, нагадуючи про те, як хлібозаготівельна комісія шукала «прихованих харчів».

Село виглядало так, наче там усе вимерло. Немов чума пройшла і після неї заніміли голоси селян та звуки тварин і птахів. Могильний спокій пеленою впав на довкілля. Тих кілька свійських тварин, що дивом дивним пережили голод, виглядали на якісь екзотичні прояви.