Страта голодом

Наступний день застав нас у стані крайнього розпачу. Ми вже цілих п'ять місяців жили надголодь. Ми не бачили пристойної людської страви від самого грудня, коли не лічити тих ото харчів, що ми придбали в «торгсині». Єдиною нашою надією на якусь поживну їжу було те, що ми передоднем втратили, – постійний запас молока. Оце було сталою темою наших балачок, нашим сном наяву. Позбавлені цього, ми вже не мали тепер на що надіятись.

А тим часом голод точив нас безжалісно. Напади гострого болю в моєму порожньому шлунку були нестерпні. Я ввесь час відчував якусь млість та запаморочення і насилу переставляв ноги. Мені здавалося, що я божеволію: всі мої думки були тільки про їжу – хоч би де я був, хоч би що робив. У моїх фантазіях мені привиджувалася їжа різного роду, але найбільше я мріяв про хліб: щойно спечений, свіженький, м’який і теплий, тільки-но з гарячої печі. Він був такий духмяний, такий запахущий і смаковитий! Мені ввижалися хлібини всякого роду, форми і кольору – білі й чорні. Ото хоча б одненький кусник мені! Нічого більше на світі я б і не хотів. До всього іншого мені було байдуже.

Оці марення були цілющим заспокійливим засобом, і завдяки їм я забував про пекучий біль від голоднечі. Але коли я опам'ятовувався від того уявного світу, то тільки на те, щоб знову відчути той різкий і гострий голодний біль у животі, що доводив мене до сказу.

Та, дякувати Богові, попри ці спорадичні маячіння, ми здебільша могли ще мислити тверезо. Ніхто при здоровому глузді не примириться з тим, щоб отак без боротьби за своє життя здатися на поталу голодної смерти. Нам треба було якось вижити, нехай навіть і без корови. Ми зібрали родинну раду, на якій поклали діяти незагайно. Мама заохотила нас сходити до річки – може, пощастить зловити якої рибини.

Ми з Миколою зараз же взяли торби й доморобні ятері та й подались у бік річки кілометрів за два від села. Щороку, починаючи від Великодня і аж мало не до зими, ми, бувало, купались і бавилися в її повільних теплих водах майже кожен день. А над усе ми любили там ловити рибу й шукати пташині яйця.

Ті безжурні дні давно проминули. А тепер ми рушали до своєї улюбленої річки з надією, що вона допоможе нам у нашій боротьбі на життя або смерть. День був туманний і холоднуватий, коли ми ступили на піщаний путівець, яким ходили безліч разів раніше. Кожний кущ і кожне дерево вдовж дороги нам були знайомі. Та цим разом ця дорога принесла нам деякі несподіванки.

Поминувши занедбаний тепер вітряк, ми помітили попереду на якійсь відстані, що там щось лежить. Підійшовши ближче, ми побачили, що то тіло мертвої жінки. Впізнали ми її відразу, як тільки глянули: була це наша сусідка Оксана Шевченко.

Оксана перейшла через усі ті знегоди, що й більшість наших односельців. Два роки тому її батька, якого затаврували куркулем, було ув'язнено й вивезено з села. За кілька місяців по тому вмерла її мати, залишивши Оксану, вісімнадцятирічну дівчину, опікуватись сестричкою дванадцяти років і братчиком семи років.

Але Оксанині справжні турботи тоді щойно лише починалися. Одного дня вона отримала від сільради повістку, що її родина, залічена до куркулів, мусить негайно здати державі певну кількість зерна й м’яса. Ця вимога була аж надто сміховинна, бо все, що родина мала, у них уже сконфіскували ще до батькового арешту, і останні два роки родина голодувала. Та для держави це не було поважним виправданням.

На другий день після отримання повістки в них на порозі з'явилась хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила в хаті все до останнього куточка, шукаючи м'яса й зерна, але не знайшла нічого. Хтось би міг подумати, що тепер уже Оксані та її підопічним дадуть спокій, але представники влади задумали щось інше. Оксані заявили, що оскільки вона відмовляється здавати державі накладений продподаток, її хату треба експропріювати й оголосити державною власністю. Між іншим, та хата мала бляшаний дах, а це була ще одна незаперечна ознака того, що вона належить куркулеві.

Марні були Оксанині сльози й благання. Не зворушили активістів і плачі двох дітлахів, що горнулись до старшої сестри, вчепившись за її спідницю. Навпаки, голова комісії вирішив ще дужче настрашити їх своїм наганом. Він ураз вихопив його з кобури і, націлившись на Оксану, погрозився застрелити її, якщо діти не перестануть верещати. А коли наган не справив на дітей ніякого враження і вони не стихли, наказав членам комісії силоміць викинути їх з хати. Коли ж його підлеглі почали вагатись, він пообіцяв, що застрелить на місці найближчого до нього члена комісії і взяв його на мушку. Це подіяло. Дітей потягли з хати, хоч як вони кричали й відбивалися ногами. Оксана зімліла, і її теж виволокли надвір. Далі хлібозаготівельна комісія опечатала двері й вікна і пішла собі геть, не звертаючи більше ніякої уваги на Оксану та дітей, полишених на безпритулля.