Стрімголов. Історія одного життя

Улітку 1970 року в листі до JAMA я розповів про результати спостережень над шістдесятьма своїми пацієнтами, які упродовж року вживали леводопу. Я виявив, що майже для всіх спершу було характерним покращення, проте рано чи пізно практично кожен пацієнт виходив з-під контролю, заглиблюючись у заплутані, часом дивні й непередбачувані стани. Я писав, що це не можна розглядати як «побічні ефекти», але варто брати до уваги як невід’ємні частини результату в процесі розвитку.

JAMA опублікував мого листа, та якщо у відповідь на листи до «Лансета» я отримав чимало схвальних відгуків від колег, то цей, надрукований у JAMA, зустріли прохолодною, досить некомфортною тишею.

Мовчанку було порушено кілька місяців по тому, коли у жовтневому випуску JAMA всю рубрику для написання листів заповнили надзвичайно критичні й часом розлючені коментарі колег. Кого лише серед них не було! Здебільшого писали: «Сакс із глузду з’їхав. Ми самі працювали з десятками пацієнтів, але жодного разу ні з чим подібним не стикалися». Один із нью-йоркських колег сказав, що більше сотні його хворих на паркінсонізм вживали леводопу, однак він жодного разу не бачив такої складної реакції, що я описав. Я відписав йому: «Шановний докторе М., п’ятнадцятеро з цих хворих тепер перебувають під моїм наглядом у Бет-Авраамі. Чи не хотіли б ви навідатися до них і подивитися, як у них справи зараз?». Відповіді я не отримав.

Мені здавалося, що деякі колеги намагалися применшити певні негативні наслідки, що викликає леводопа. В одному з листів ішлося про те, що навіть якщо описуване мною — правда, мені не слід було цього публікувати, оскільки це «негативно відіб’ється на атмосфері оптимізму, необхідній для сприйняття леводопи, що сприятиме лікуванню».

На мою думку, з боку JAMA було нечесно публікувати такі напади, не даючи мені можливості відповісти на них у тому ж випуску. Я мав чітко прояснити, що пацієнти з постенцефалітичним синдромом є надзвичайно чутливими, і саме тому вони реагують на леводопу значно швидше й гостріше, аніж пацієнти зі звичайною Паркінсоновою хворобою. Відповідно, у моїх хворих такі впливи препарату проявлялися за кілька тижнів чи навіть днів, тоді як мої колеги, які займалися лікуванням хвороби Паркінсона, не спостерігали жодних змін роками.

Утім були й глибші проблеми. У листі до JAMA я не лише піддав сумніву те, що раніше здавалося надзвичайно простим: давати хворим ліки й контролювати реакцію на них — я посіяв сумнів у самій можливості прогнозування. Я постановив, що непередбачувані обставини неодмінно, неминуче випливатимуть під час подальшого призначення леводопи.

Я розумів, що мені відкривається рідкісна можливість, усвідомлював, що маю чим поділитися зі світом, проте не бачив шляхів для того, щоб висловитися, щоб залишатися вірним своєму досвіду без утрати авторитету як автора у медичних джерелах чи визнання серед колег. Найгостріше я це відчув, коли мого довгого листа про постенцефалітичних хворих і їхні реакції на леводопу відхилили у «Брейн»[209] — найстарішому й найповажнішому неврологічному часописі.

Коли у 1958 році я навчався на медичному факультеті, до Лондона приїздив знаний радянський нейропсихолог О. Р. Лурія,[210] щоб прочитати лекцію про розвиток мовлення у близнят. Він поєднав наукове спостереження, теоретичне підґрунтя і людську теплоту — це стало для мене справжнім відкриттям.

У 1966 році, прибувши до Нью-Йорка, я прочитав дві його праці: «Вищі кіркові функції людини» та «Людський мозок і психічні процеси». Остання з них містила повні описи історій хвороб пацієнтів із ушкодженнями лобних доль, і вона сповнила мене захватом.[211]

У 1968 році я прочитав «Розум мнемоніста». Упродовж перших тридцяти сторінок думав, що це роман, але потім зрозумів, що це насправді історія хвороби — найглибша та найдокладніша історія хвороби, яку мені тільки доводилося читати, історія хвороби з драматичною силою, атмосферою і будовою, як у романі.

Лурія здобув світову славу як засновник нейропсихології. Проте він вважав, що його описи історій хвороб окремих людей мають не менше значення, аніж видатні трактати з нейропсихології. Його прагнення поєднати класичне й романтичне, науку й оповідь стало моїм власним, а його «маленька книжечка» (як він її називав «Розум мнемоніста», налічує всього сто шістдесят невеликих сторінок) змінила напрямок і акценти мого життя, послуживши взірцем не лише під час написання «Пробуджень», але й усіх інших праць, які я збирався створити.

Улітку 1969 року (тоді я працював по вісімнадцять годин на добу з постенцефалітичними хворими) я, перебуваючи у стані виснаження та збудження, вирвався до Лондона. Я провів півтора місяця у домі батьків, де написав перші дев’ять історій «Пробуджень». Коли я запропонував цю працю видавцям у  Faber & Faber, вони відповіли, що не зацікавлені.