Стрімголов. Історія одного життя

Крім того, я створив рукопис на 40 тисяч слів про постенцефалітичні судомні скорочення та поведінкові реакції, а також планував трактат з назвою «Підкіркові функції людини» — додаток до «Вищих кіркових функцій людини» Лурії. Ці праці у видавництві також відхилили.

Коли у 1966 році я вперше потрапив до Бет-Аврааму, там, на додачу до вісімдесяти з гаком хворих із постенцефалітичними синдромами, проживали сотні інших пацієнтів із іншими неврологічними недугами: молодші — з бічним аміотрофічним склерозом, сирінґомієлією, хворобою Шарко-Марі-Тута тощо; старші — з хворобою Паркінсона, паралічами, пухлинами головного мозку чи старечим слабоумством (тоді термін «хвороба Альцгеймера» застосовували лише до поодиноких пацієнтів у стані, що передував старечому слабоумству).

Голова неврологічного відділення в Коледжі Ейнштейна попросив мене на прикладі цих унікальних хворих прочитати студентам вступ до неврології. Я проводив заняття для групи з восьми-дев’яти спудеїв — тих, хто мав особливий інтерес до неврології та міг упродовж двох місяців приходити щоп’ятниці по обіді (також були заняття і в інші дні для ортодоксальних євреїв, які не могли їх відвідувати у п’ятницю). Студенти не лише вивчали неврологічні розлади, але й дізнавалися, що означає поміщення до спеціалізованої лікарні й життя з хронічною непрацездатністю. Ми тиждень за тижнем просувалися на все вищі рівні — від захворювань периферійної нервової системи та спинного мозку до хвороб стовбура мозку й мозочка, а далі — до рухових розладів і нарешті до розладів сприйняття, мовлення, мислення й розсудливості.

Ми завжди починали з навчання біля ліжок хворих: збиралися довкола, щоб скласти уявлення про історію хвороби, поставити необхідні запитання та провести огляд. Я перебував поруч, переважно не втручаючись, проте стежачи за тим, щоб до пацієнта завжди ставилися ввічливо, уважно і з повагою.

Я знайомив студентів лише з тими пацієнтами, яких добре знав сам і які давали згоду на те, щоб їх оглядали й ставили запитання. Деякі з них самі були природженими вчителями. Ґолді Кеплен, наприклад, мала рідкісне вроджене порушення діяльності спинного мозку й говорила студентам: «Не намагайтеся заучувати, що таке „сирінґомієлія“ з підручників — краще пригадайте мене. Зауважте цей великий опік у мене на лівій руці — я оперлася на батарею, не відчувши ані жару, ані болю. Пригадайте, як я викручуюся, коли сідаю, пригадайте мої проблеми з мовленням — кіста вже підбирається до мозкового стовбура. Я — втілення сирінґомієлії! — говорила вона. — Запам’ятайте мене!», і вони запам’ятали. Деякі з них, пишучи мені багато років по тому, згадували Ґолді, зазначаючи, що й досі подумки уявляють її.

Після тригодинного огляду пацієнтів ми робили перерву на чай у моєму тісному кабінеті, стіни якого вкривали палімпсести з прикноплених паперів: там були статті, нотатки, роздуми й афішного розміру графіки. Потім, якщо була відповідна погода, ми йшли до Нью-Йоркського ботанічного саду через дорогу, всідалися під деревом і розмовляли про філософію та життя загалом. За цих дев’ять п’ятничних зустрічей ми дуже зблизилися.

Потім на кафедрі неврології сказали, щоб я проекзаменував студентів і виставив їм оцінки. Після іспиту я подав заповнену відомість, виставивши всім «відмінно». Мій керівник страшенно обурився: «Як можуть усі студенти отримати „відмінно“? — дивувався він. — Це що, жарт?».

Я відповів, що це не жарт — що більше я дізнавався про кожного зі студентів, то більш особливими вони мені здавалися. Своїми «відмінно» я не намагався утвердити ілюзорну рівність між ними — це радше було визнання самобутності кожного. Я розумів, що не можна студента звузити просто до імені чи оцінки, так само, як і пацієнта. Як я міг оцінювати студентів, не спостерігаючи, як вони поводяться в різноманітних обставинах, як проявляють себе в таких відносних категоріях, як співпереживання, турбота, відповідальність чи здоровий глузд?

Зрештою, мене більше не залучали до оцінювання студентів.

Час від часу котрийсь із моїх студентів затримувався на довше. Один із них, Джонатан Кертіз, недавно навідав мене й сказав, що тепер, понад сорок років по тому, єдине, що він пам’ятає з часів студентства, це три місяці, проведені зі мною. Я, бувало, відправляв його поспостерігати за пацієнткою, скажімо, з розсіяним склерозом — піти до неї в палату і провести з нею кілька годин. А після цього він мав надати мені якнайповніший звіт не лише про її проблеми неврологічного характеру і спосіб життя за умов їх наявності, а й про те, що вона за людина, чим цікавиться, хто її рідні — повну історію її життя.[212]

Ми в загальних рисах обговорювали пацієнта і «стан речей», а потім я пропонував щось почитати. Джонатана приголомшило те, що я часто рекомендував оригінальні праці (нерідко видані у ХІХ столітті). За його словами, більше ніхто в медичному виші не пропонував таке читати: ці праці відкидали (якщо й узагалі згадували) як «старий мотлох», віджилий, застарілий, що не становить ані користі, ані інтересу ні для кого, крім істориків.

* * *