Стрімголов. Історія одного життя

Молодші медсестри, супровідники, санітари, медсестри в Бет-Авраамі (як і скрізь у лікарнях) працювали понаднормово й за низьку платню, тож у 1972 році їхня профспілка — місцева організація 1199 — закликала до страйку. Дехто з персоналу вже довгі роки працював у лікарні й дуже прив’язався до своїх пацієнтів. Я поспілкувався з кількома з них під час того, як вони стояли на лінії пікету, і вони розповідали, наскільки суперечливо почуваються, полишаючи пацієнтів, а дехто взагалі не міг стримати сліз.

Я побоювався за деяких пацієнтів, особливо за тих, які не могли самостійно рухатися, потребували частого перевертання в ліжку, щоб запобігти пролежням, або виконання пасивних вправ на обсяг рухів у суглобах, що зовсім атрофуються, якщо нічого не робити. Якщо цих пацієнтів не перевертати й не робити з ними вправи хоча б упродовж одного дня, їхній стан може погіршитися, а страйк, здавалося, триватиме тиждень, а то й більше.

Тоді я зателефонував кільком своїм студентам, пояснив ситуацію та поцікавився, чи можуть вони допомогти. Ті погодилися скликати збори студентської ради, щоб обговорити це питання. Дві години по тому перетелефонували мені з вибаченнями й сказали, що як колектив вони не можуть зривати страйк. Проте додали, що як приватні особи студенти можуть робити так, як їм підказує совість. Двоє студентів, яким я телефонував, сказали, що відразу ж прибудуть.

Ми з ними пройшли крізь ряди страйкарів — вони розступилися, даючи нам пройти — і упродовж наступних чотирьох годин перевертали пацієнтів, розробляли їхні суглоби, стежили за потребами та усіляко допомагали. Потім на зміну прийшла інша пара студентів. Це була просто каторжна цілодобова праця, і тепер ми зрозуміли, які тяжкі робочі будні мають медсестри, санітари, доглядальниці, але нам вдалося запобігти руйнуванню шкірних покровів та іншим проблемам у п’яти сотень пацієнтів.

Питання графіку й зарплатні зрештою було вирішено, і десять днів по тому працівники повернулися до роботи. В останній із тих вечорів, наблизившись до своєї машини, я побачив, що лобове скло розтрощене, і до нього прикріплений великий аркуш паперу, на якому від руки написано: «Докторе Сакс, ми вас любимо, проте ви — штрейкбрехер». Однак вони дочекалися кінця страйку, щоб дозволити мені зі студентами піклуватися про хворих.[213]

Коли ми дорослішаємо, між роками немовби стираються межі, проте 1972-й лишається чітко виокремленим у моїй пам’яті. Попередні три роки були надзвичайно насиченими, сповненими пробуджень і страждань моїх пацієнтів — пережити таке двічі в житті неможливо, а зазвичай не вдається і жодного разу. Завдяки цінності і глибині цього досвіду, його силі й обширу, я відчував, що маю якось висловити його, проте не міг підібрати для цього вдалої форми, що могла б поєднати об’єктивність науки з почуттям глибокої солідарності й близькості, яку я мав із пацієнтами, передати справжнє диво (а іноді й трагедію) усього, що тоді відбувалося. У 1972-й я входив із почуттям гострої зневіри й непевності у тому, чи знайду колись спосіб зібрати цей досвід й перекувати його у певну органічну єдність.

Я і досі вважав Англію своїм домом, а дванадцятирічне перебування у Штатах — трохи більше, ніж задовгим візитом. Я гадав, що мені потрібно повернутися, поїхати додому й писати. Під «домом» малося на увазі багато чого: Лондон, великий безладний дім на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і де жили мої батьки (тепер їм було вже за сімдесят) разом із Майклом, і паркова зона Гемпстед-Гіт, де я полюбляв гратися, коли був маленьким.

Я вирішив податися на літо до Лондона й орендувати квартиру на околиці Гемпстед-Гіт, неподалік прогулянкових стежок, галявин із грибами, ставків, у яких можна було плавати, і куди так само легко можна було дістатися з Мейпсбері-роуд. У червні батьки мали святкувати золоте весілля, з нагоди чого зібралася б уся родина — не лише ми з трьома братами, а й брати з сестрами, племінники, племінниці та двоюрідна рідня з усіх усюд.

Однак я мав особливу причину для прив’язаності: моя мама — природжений оповідач. Історії на медичну тему вона розповідала колегам, студентам, пацієнтам, друзям. Із самого дитинства чули їх і ми з трьома братами; іноді ці оповіді були відразливі й страхітливі, проте завжди підкреслювали особисті риси, особливу цінність і мужність пацієнтів. Батько також був майстром розповідати медичні історії. Те, як батьки дивувалися з примх життя, як вплітали факти в оповідь, передавалося нам усім із величезною силою. Гадаю, свій поштовх до писання — не віршів чи художньої літератури, а хронік і описів — я отримав безпосередньо від них.

У мами глибокий інтерес викликали мої розповіді про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами, про їхні пробудження й бідування після того, як я призначив їм леводопу. Вона спонукала мене описати їхні історії і влітку 1972 року сказала: «Давай! Час настав».