Стрімголов. Історія одного життя

Щоранку я йшов на прогулянку, плавав у Гіті, а по обіді спускався по Фроґнел, звертав на Мілл-лейн, а звідти — на Мейпсбері-роуд, 37, де читав мамі черговий фрагмент. Коли я був маленьким, вона годинами читала мені книги — спершу я крізь призму її читання ознайомився з творами Діккенса, Троллопа, Лоуренса, а тепер вона хотіла, щоб я читав їй, щоб втілював у завершеній оповідній формі те, що вона вже уривками чула. Мама слухала дуже уважно і завжди з почуттям, але такою ж мірою їй була властива й гостра критичність суджень, заточена під її відчуття того, чи був той чи інший опис правдивим з точки зору перебігу хвороби. Вона ще знехотя могла стерпіти мою незв’язну мову чи розмірковування, проте «правдиве звучання» мало для неї критичне значення. «Це не звучить правдиво!» — часом говорила вона, поступово переходячи до: «О, тепер добре. Тепер це звучить правдиво».

Можна сказати, що ми того літа написали історії хвороб для «Пробуджень» разом. Я почувався, немов зачарований, так, наче час зупинився, немовби я мав унікальний перепочинок від повсякденного поспіху, священний час для творчості.

Також від моєї квартири у Гемпстеді було рукою подати до офісу Коліна Гейкрафта на Ґлостер-кресент. Востаннє я бачив його у 1951 році, коли навчався на першому курсі Королівського коледжу. Він тоді завершував навчання — невисока міцно збита постать у випускній мантії з уже тоді Ґіббоніанською впевненістю[214] в собі й вишуканістю. Проте він був кмітливим і моторним, а також говорили, що Колін — блискучий гравець у теніс і не менш блискучий знавець класичної філології. Та, насправді, ми з ним двадцять років не перетиналися.

Улітку 1969 року я написав перші дев’ять історій «Пробуджень», проте у редакції Faber & Faber їх відхилили. Ця відмова мене спантеличила, і я почав сумніватися, чи взагалі колись напишу або опублікую ще хоч одну книгу.[215] Тому відклав рукопис, а згодом й зовсім його загубив.

Тоді Колін Гейкрафт очолював дуже авторитетне видавництво «Дакворт», що розташовувалося просто через дорогу від дому Джонатана Міллера. У кінці 1971 року, з огляду на мої вагання, Джонатан приніс Коліну машинописну копію перших дев’яти історій. Я зовсім забув, що він мав цю копію.

Колін вподобав історії хвороб і спонукав мене і далі писати. Це мене потішило, але й налякало. Колін м’яко наполягав на своєму, я досі вагався; він відходив у тінь, чекав і знову нагадував про свою пропозицію; дуже делікатно й чуйно сприймав мої вагання та страхи. Півроку я ухилявся від відповіді.

Відчуваючи, що я потребую поштовху, у липні Колін без попередження і не порадившись зі мною віддав машинописний текст у набір. Він зробив це імпульсивно-інтуїтивно — йому була властива така манера. Це був дуже великодушний, щоб не сказати безглуздий, вчинок — хіба ж він мав гарантію, що я писатиму далі? — а також неабияке «випробування віри». Це відбувалося ще до появи цифрового друку, тож для створення гранок він пішов на суттєві витрати. А для мене це було доказом того, що Колін справді вважає мою книгу вартісною.

Я найняв стенографістку — якось тими днями, вискакуючи з льоху, я добряче стукнувся головою об низьку бантину, діставши хлистову травму шиї, що спричинила атрофію м’язів правої руки, внаслідок чого я не міг тримати ручку. Я змушував себе працювати й цілими днями не припиняти диктування; що більше я занурювався у роботу, то більше ця повинність переростала у задоволення. Диктування тут не зовсім точне слово. Я одягав корсет для фіксації шийних хребців, умощувався на диван, переглядав записи й розповідав свої історії друкарці, пильно спостерігаючи за її виразом обличчя, поки вона стенографувала. Її реакції були визначальними: я звертався не до машини, а до неї; це нагадувало історію Шахерезади навпаки. Щоранку вона приносила пречудово набрані розшифрування попереднього дня, а ввечері я читав їх мамі.

І я майже щодня надсилав Коліну пачки машинописного тексту, які потім ретельно переглядали. Того літа ми годинами просиджували разом. Однак, як я можу судити з листів, між нами ще зберігалися дуже формальні стосунки: він завжди був «містером Гейкрафтом», я — «доктором Саксом». 30 серпня 1972 року я писав:

Шановний містере Гейкрафт!

Надсилаю ще п’ять історій хвороб. Таким чином, наразі маємо шістнадцять історій, що загалом налічують близько 240 сторінок, тобто від 50 до 60 тисяч слів... Міркую над тим, щоб додати ще чотири... Проте я, звичайно ж, покладатимуся на вашу думку в цьому питанні...

Я робив спроби перейти від переліку до описів хвороб, проте, вочевидь, не мав у цьому цілковитого успіху. Ви маєте рацію щодо оформленості Мистецтва й безформності Життя — можливо, їм усім потрібно було надати різкіших обрисів, чіткіше окреслити тему, втім вони такі складні, немов гобелени. Це однаково «сирі» приклади, що їх інші люди (включно зі мною) можуть потім поглиблювати й удосконалювати.

Із найкращими побажаннями

Олівер Сакс

Тиждень тому я написав:

Шановний містере Гейкрафт!