Стрімголов. Історія одного життя

Колін допомагав мені дати собі раду й заспокоїтися, а також упорядкувати складні й заплутані, часом подібні до лабіринту нюанси книги — і до грудня її було нарешті завершено. Для мене був нестерпним порожній дім на Мейпсбері, у якому тепер не було мами, і в останній місяць написання книги я майже переїхав до офісу «Дакворт» у приміщенні колишньої фабрики піаніно, хоча вечорами повертався на Мейпсбері, щоб повечеряти з татом і Ленні (Майкл, відчуваючи розвиток нового психозу після смерті мами, погодився, щоб ми відправили його до лікарні). Колін виділив мені маленьку кімнатку в «Дакворт», а оскільки тоді я мав величезну спокусу креслити чи копатися у щойно написаному тексті, ми домовилися, що завершивши аркуш, я просовуватиму його під двері. Від нього я черпав не лише критичну оцінку своєї книги, але й відчуття захисту й підтримки, зрештою майже дому, якого я так потребував.

До грудня уже написав книгу.[219] Передав Коліну останню сторінку, і саме був час повертатися до Нью-Йорка. Я взяв таксі й поїхав до аеропорту, цілком упевнений, що книгу завершено. Проте вже сидячи у машині раптом усвідомив, що проґавив дещо вкрай важливе — те, без чого зруйнується вся структура. Я квапливо про це написав, і розпочався період гарячкового написання приміток, який тривав два місяці. Епоха факсимільної передачі даних була ще далеко попереду, але станом на лютий 1973 року вже надіслав Коліну понад чотири сотні приміток кур’єрською поштою.

Колін підтримував зв’язок із Ленні і сповістив їй, що я «проводжу махінації» з рукописом і з Нью-Йорка бомбардую його примітками. Це спонукало тітоньку до суворого листа: «Не смій, не смій, не смій більше чіпати текст чи додавати примітки!».

Колін зауважив: «Усі примітки чудові, проте їхній сумарний обсяг мало не втричі перевищує обсяг самої книги. Вони просто поглинуть її». За його словами, я міг лишити тільки десяток із них.

«Добре, — відповів я. — Тільки їх оберете ви».

Але він заперечив (слушно): «Ні, обирати будете ви, тому що інакше мій вибір вам не сподобається, і ви будете сердитися».

Отже, перше видання налічувало лише десяток приміток. Ленні з Коліном врятували «Пробудження» від мого прагнення до надмірності.

Я був у захваті, коли на початку 1973 року побачив коректурні гранки «Пробуджень». Кілька місяців по тому були готові пробні відбитки сторінок, проте Колін їх мені навіть не надсилав, побоюючись, що я вхоплюся за можливість внести незліченну кількість змін і доповнень, як це зробив на попередньому етапі, і це затримає дату запланованого виходу в друк.

За іронією долі саме Колін через кілька місяців запропонував відкласти публікацію, щоб окремі розділи книги були попередньо опубліковані у «Сандей таймс». Утім я був категорично проти, бо планував, що книга побачить світ у день або до дня мого народження у липні. Мені мало виповнитися сорок, і я хотів мати змогу сказати: «Хоч мені вже сорок, і я змарнував свою молодість, але принаймні щось зробив — написав книгу». Колін вважав, що чиню нерозумно, проте, бачачи у якому я стані, він погодився притримуватися початкової дати публікації в кінці червня. (Пізніше він пригадував, що Ґіббон свого часу докладав усіх зусиль, щоб видати останній том «Занепаду й руйнування» у день свого народження).

Залишившись в Оксфорді після отримання ступеня і часто зазираючи туди у кінці 1950-х, я іноді мигцем бачив В. Г. Одена в околицях містечка. Його запросили до Оксфорда прочитати цикл лекцій про поезію, і, буваючи там, він щоранку неодмінно зазирав до кафе «Кадена», щоб з кимось потеревенити. Оден був дуже добродушний, проте я соромився підійти й познайомитися. Однак у 1967 році ми таки зробили це на вечірці у Нью-Йорку.

Він запросив мене в гості, і я інколи заходив до нього на Сент-Марк-плейс на чай. Це якраз був вдалий час для відвідин, оскільки до четвертої години він завершував робочий день, але ще не розпочинав вечірню пиятику. Оден страшенно любив випити, хоча вперто всім доводив, що він не алкоголік, а питець. Якось я поцікавився, у чому різниця, і він сказав: «В алкоголіка після кількох чарок відбувається зміна особистості, а питець може пити скільки завгодно. Я — питець». Пив він, безумовно, надміру: за вечерею, чи то в себе вдома, чи в гостях, ішов о пів на десяту, беручи із собою усі пляшки, що стояли на столі. Але скільки б він не випив, наступного ранку о шостій був уже на ногах і за роботою. (Орлан Фокс, приятель, який нас познайомив, якось сказав, що Оден — найменш лінива людина з усіх, кого йому доводилося зустрічати).