Стрімголов. Історія одного життя

Я усміхнувся у відповідь, і ми розговорилися. Він розповів, що навчається у Гарварді, а це його перша подорож до Англії. Особливо йому сподобався Лондон — він щодня «оглядав визначні місця», а щовечора ходив на вистави й концерти. І додав при цьому, що ночами був дуже самотнім. За тиждень він мав повертатися до Сполучених Штатів. А зараз живе у квартирі друга, що тимчасово поїхав із міста. Чи не хотів би я зайти?

Я захотів, відкинувши свої звичні стримування та нагнітання, щасливий від того, що він був такий гарний, що він проявляв ініціативу, що він був такий прямий і безпосередній, і від того, що це був день мого народження, і я міг сприймати його і нашу зустріч, як неперевершений подарунок.

Ми пішли до нього, покохалися, пообідали, по тому подалися до Тейту,[225] увечері — до Віґмор-холу,[226] а потім знову повернулися до ліжка.

Ми провели разом чудовий тиждень: насичені дні, сповнені інтимності ночі, щасливий святковий тиждень любові. Потім він мав повертатися до Штатів. Жодних глибоких, палких почуттів ми не мали — нам подобалося бути разом, проте коли наш тиждень добіг кінця, ми розлучилися без болю й обіцянок.

Добре, що я не маю здатності передбачати майбутнє, адже після цієї чарівної пригоди я не мав сексу упродовж наступних тридцяти п’яти років.[227]

На початку 1970 року «Лансет» опублікував чотири мої листи до редакції про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами та їхні реакції на леводопу. Я гадав, що їх прочитають лише колеги-лікарі, й був приголомшений, коли через місяць сестра Роуз Р., однієї з пацієнток, продемонструвала мені примірник нью-йоркської «Дейлі ньюз», що передрукувала, до того ж, виділила, один із моїх листів, давши йому заголовок.

«Оце і є ваша лікарська таємниця?» — обурювалася вона, розмахуючи переді мною газетою. Попри те, що з опису пацієнтку міг упізнати лише близький друг або родич, я був шокований не менше за неї — мені й на думку не спадало, що «Лансет» може передати статтю новинній агенції. Я гадав, що вузькоспеціалізовані тексти мають дуже обмежене коло поширення і аж ніяк не можуть потрапити до широкого загалу.

У середині 1960-х я писав до низки дещо спеціалізованіших журналів на кшталт «Ньюролоджі» й «Акта Ньюропатолоджіка», і жодного витоку інформації до новинних агенцій не було. Але тепер, із «пробудженнями» моїх пацієнтів я виходив на значно ширшу арену, і це підводило мене до надзвичайно делікатної, часом неоднозначної сфери — межі між тим, що можна і що не можна розповідати.

Звісно ж, я не міг написати «Пробудження» без дозволу й підтримки самих пацієнтів, яких гнітило відчуття, що суспільство виштовхало їх за свої межі, що їх відкинули, про них забули, тому вони хотіли, щоб їхні історії були розказані. Однак після випадку з «Дейлі ньюз» уже мав сумніви, чи варто видавати книгу у Сполучених Штатах. Проте одна з пацієнток якимось чином дізналася про публікацію в Англії й написала Коліну з проханням надіслати їй примірник. І тоді книгу було видано.

* * *

На відміну від «Мігрені», що отримала схвальні відгуки від рецензентів як із медичної сфери, так і з ширшого загалу, публікацію «Пробуджень» зустріли неоднозначно. Відгуки у пресі загалом були дуже позитивними. До того ж, у 1974 році книзі було присуджено Готорнденську премію — поважну нагороду «за найкращий художній твір». (Я був у захваті, адже потрапив в один список із Робертом Ґрейвсом[228] і Ґремом Ґріном,[229] не кажучи вже про Джеймса Гілтона[230] із його «Втраченим горизонтом» — цю книгу я у дитинстві обожнював.)

Проте від колег-медиків не долинало ані звуку. Відгуків на книгу не було в жодному медичному журналі. Нарешті у січні 1974 року редактор часопису «Брітіш клінікал джорнал», що проіснував досить недовго, написав, що, на його думку, двома найдивнішими подіями попереднього року в Англії стали публікація «Пробуджень» і цілковита відсутність відгуків з боку медичних фахівців. Він назвав це «дивним професійним мутизмом[231]».[232]

Однак п’ять знаних письменників визнали «Пробудження» книгою року, і у грудні 1973-го Колін влаштував подвійну вечірку з нагоди виходу книги й Різдва. Туди прийшло багато людей, про яких я чув і якими захоплювався, проте ніколи не бачив і навіть не думав побачити. Тато, який лише почав оговтуватися після року жалоби за мамою і який так переживав через моє писання, також прийшов на вечірку і, побачивши стількох видатних людей, цілковито заспокоївся. Та й сам я, раніше будучи таким загубленим і невідомим, тепер почувався як шанована знаменитість. Джонатан Міллер, який також був присутній на вечірці, сказав: «Тепер ти — зірка».

А я навіть не знав, що це означає — такого мені раніше ніхто не говорив.

* * *