Стрімголов. Історія одного життя

Більше він нічого не сказав, та й не було чого говорити. Пролунав голосний виклик, і він поспішив до виходу на посадку. Біля нього повернувся і поцілував нас — так, немов хрещений батько цілує своїх похресників, це був поцілунок благословення і прощання. Він раптово здався старим і слабким, проте піднесено величавим, немов готичний собор.

* * *

У лютому 1973 року, під час перебування в Англії, я пішов в Оксфорд, щоб зустрітися з Вістеном, який тоді мав помешкання у Крайст-Черч. Я хотів передати йому гранки «Пробуджень» (він сам мене про це попросив; фактично, крім Коліна й тітки Ленні він єдиний, хто їх бачив). Був чудовий день, і замість того, щоб брати таксі від вокзалу, я вирішив пройтися пішки. Я дещо запізнився: Вістен сидів і крутив у руках годинник. «Ви на сімнадцять хвилин запізнилися», — підкреслив він.

Ми приділили чимало часу обговоренню статті у «Сайнтифік Американ», що сповнила його неабияким захватом — це матеріал Ґюнтера Стента «Передчасність та унікальність наукових відкриттів». Оден відповів Стенту, протиставляючи інтелектуальні історії про науку та мистецтво (відповідь вийшла друком у лютневому номері 1973 року).

Повернувшись до Нью-Йорка, я отримав від нього листа, датованого 21 лютого — як він додав, «днем мого народження» — короткого і дуже, дуже теплого:

Дорогий Олівере!

Надзвичайно вдячний за вашого чарівного листа. Прочитав «Пробудження» і думаю, що це шедевр. Єдина порада: якщо ви хочете, щоб це прочитали й неспеціалісти — а вони мають це прочитати, — додайте словник спеціальних термінів, які використовуєте.

Із любов’ю

Вістен

Я розплакався, отримавши Оденового листа. Великий письменник, не схильний до поверхових суджень і улесливих слів, називає мою книгу «шедевром». Вочевидь, це була суто «літературна» оцінка? Чи мають «Пробудження» якусь наукову цінність? Я сподівався, що так.

Пізніше, навесні, Вістен написав мені знову і сказав, що його серце «трохи пустує», і він сподівається, що я навідаю його. Тоді він жив разом із Честером Келменом[222] в Австрії. Проте з тих чи інших причин я не поїхав і надзвичайно шкодую, що так і не навідався до нього того літа, бо 29 вересня він помер.

Двадцять восьмого червня 1973 року (день виходу друком «Пробуджень») «Лістенер» опублікував прекрасний відгук на цю книгу, який написав Річард Ґреґорі.[223] У цьому ж числі було надруковано й мою статтю про Лурію (мені запропонували написати розгорнуту рецензію на «Втрачений і повернутий світ», описавши весь здобуток Лурії). Наступного місяця я отримав листа від самого Лурії. Моєму захвату не було меж.

Пізніше він згадував, як у дев’ятнадцятирічному віці заснував спільноту з претензійною назвою «Казанське психоаналітичне товариство», з нагоди чого отримав листа від Фройда (який і гадки не мав, що фактично звертається до підлітка). Цей лист привів його тоді у захват, так як і мене лист від самого Лурії.

Він подякував мені за статтю і докладно зупинився на всіх пунктах, яких я у ній торкнувся, дуже ввічливо, але й дуже недвозначно вказуючи на те, що я багато в чому глибоко помилявся.[224]

Кілька днів по тому я отримав від Лурії іншого листа, у якому він писав про примірник «Пробуджень», який надіслав йому Річард:

Шановний докторе Сакс!

Я отримав «Пробудження» і з великим задоволенням одразу ж їх прочитав. Завжди знав і був певен того, що ґрунтовний клінічний опис різних випадків хвороби грає провідну роль у медицині, а надто в неврології та психіатрії. На жаль, сучасні фахівці втратили здатність до опису, таку властиву визначним неврологам і психіатрам XIX століття — можливо, через засадничо хибну думку про те, що механічні й електричні пристрої можуть замінити вивчення особистості. Ваша неперевершена книга свідчить, що важливу практику дослідження історій хвороб може бути з успіхом відроджено. Надзвичайно вам вдячний за прекрасну книгу!

О. Р. Лурія

Я глибоко поважав Лурію, як засновника нейропсихології і «романтичної науки», а його лист сповнив мене великою радістю та свого роду інтелектуальною впевненістю, яких я ніколи до того не відчував.

Мій сороковий день народження припадав на 9 липня 1973 року. «Пробудження» щойно побачили світ, а я був у Лондоні, робив святковий заплив в одному зі ставків Гемпстед-Гіт, у тому самому, куди батько мене занурював, коли мені було кілька місяців.

Я виплив біля одного з буїв і, опершись на нього, почав роззиратися — довкола було ще кілька прекрасних місць для плавання — аж раптом відчув, що мене під водою хтось торкається. Я смикнувся, немов ужалений, і тут над поверхнею з’явився він сам — симпатичний юнак із пустотливою усмішкою на обличчі.