Стрімголов. Історія одного життя

Так само, як і я, Вістен зростав у родині медиків. Його батько, Джордж Оден, був лікарем у Бірмінґемі та виконував обов’язки медичного спеціаліста під час великої епідемії летаргічного енцефаліту. (Найбільше доктора Одена цікавило, як хвороба може вплинути на дитячу особистість — він опублікував на цю тему кілька статей). Вістен полюбляв розмови про медицину й особливо прихильно ставився до лікарів. (У збірці «Послання похреснику» чотири вірші присвячено лікарям, один із них — мені). Знаючи про це, я у 1969 році запросив його відвідати Бет-Авраам і познайомитися з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом. (Пізніше він написав вірш «Дім старих людей», проте я не певен, чи йдеться в ньому про Бет-Авраам, чи про якийсь інший дім).

У 1971 році він написав приємну рецензію на «Мігрень», від якої я був у захваті. Також його думка була мені критично важливою під час написання «Пробуджень», а надто коли він сказав: «Вам треба буде вийти за межі строго об’єктивного клінічного опису хвороби... Говоріть образно, додайте містики, робіть те, що вам потрібно».

* * *

На початку 1972 року Вістен вирішив полишити Америку, щоб провести решту життя в Англії та Австрії. Початок тієї зими став для нього особливо важким, хвороба змішалася з усвідомленням своєї відокремленості та складними, суперечливими почуттями, збуреними рішенням полишити Америку, де він так довго прожив, і яку так сильно полюбив.

Уперше він по-справжньому відволікся від цих почуттів у день свого народження, 21 лютого. Оден завжди полюбляв різноманітні святкування та дні народження, а цей був особливо важливим і зворушливим. Йому виповнювалося шістдесят п’ять, це мав бути його останній день народження в Америці, і видавці влаштували для нього вечірку, де він перебував у дивовижному оточенні друзів, старих і нових (пам’ятаю, що поруч із ним сиділа Ганна Арендт).[220] Тільки на цьому надзвичайному зібранні я вповні осягнув глибину особистості Вістена, зрозумів, наскільки він товариська людина. Він просто сяяв у затишному колі друзів і був цілком удома. Принаймні мені так здавалося: я ще ніколи не бачив його таким щасливим. Однак водночас відчувалося, що це — призахідна зустріч, зустріч-прощання.

Якраз перед від’їздом з Америки ми з Орланом Фоксом допомагали йому перебирати й пакувати книги — досить болюча місія. Після кількох годин метушні ми, спітнілі, присіли випити по пиву і якийсь час мовчали. Згодом Вістен підвівся і сказав мені: «Візьміть собі книгу чи кілька книг — яких забажаєте». Він замовк, а тоді, побачивши мій ступор, продовжив: «Добре, тоді я сам вирішу. Ось мої улюблені книги — ці дві беріть у будь-якому разі!».

Він узяв із тумбочки біля ліжка та простягнув мені своє лібрето до «Чарівної флейти» і старий, дуже пошарпаний, том листів Ґете. Останній ряснів ніжними карлючками, примітками й коментарями.[221]

Наприкінці тижня — це була субота, 15 квітня 1972 року — ми з Орланом поїхали проводжати Вістена в аеропорт. Прибули ми туди за три години до відльоту, тому що Вістен був маніакально пунктуальним і завжди панічно боявся не встигнути на поїзд чи літак. (Якось він розповів, що йому постійно снився один сон: він поспішав на поїзд, був страшенно схвильований, відчував, що його життя і все на світі залежить від того, встигне він чи ні. На його шляху виростали все нові й нові перешкоди, немовби здавлюючи його самого й змушуючи у паніці беззвучно кричати. Тоді він раптом усвідомив, що вже запізно, що поїзд він пропустив, і це було анітрохи не важливо. А потім його огорнуло відчуття полегшення, що межувало з блаженством, він еякулював і прокинувся з усмішкою на обличчі).

Отже, приїхали ми рано, а тоді коротали час у неспішній розмові — лише потім, коли він полетів, я усвідомив, що ці неквапливі безцільні теревені зводилися до одного: центром розмови було прощання — з нами, з тими тридцятьма трьома роками, які він прожив у Сполучених Штатах (він напівжартома називав себе американським Ґете). Якраз перед викликом на посадку до нас підійшов незнайомець і, затинаючись, промовив: «Ви, певно, містер Оден... Сер, це велика честь, що ви були в нашій країні. Завжди будемо раді вітати вас тут знову як почесного гостя — і друга». Він простягнув руку зі словами: «На все добре, містере Оден, і хай благословить вас Бог!». Вістен дуже сердечно потиснув йому руку. Він був надзвичайно зворушений: в його очах замерехтіли сльози. Я поцікавився, чи такі зустрічі звичні для нього.

«Звичні, — відповів він. — Проте... завжди незвичні. У цих випадкових зустрічах — така щира любов». Коли шанобливий незнайомець поволі пішов, я запитав у Вістена, яким він відчуває світ: чи вважає його місцем дуже великим, чи навпаки надзвичайно малим?

«Ні те, ні те, — відповів він. — Ані великим, ані малим. Просто затишним, затишним... — і притишено додав: — Як дім».