Стрімголов. Історія одного життя

Але найбільше мене схвилював відгук на «Пробудження», які надіслав Тому у 1973 році. У тому листі він порівняв мене тодішнього з тим, ким я був під час нашої першої зустрічі. Том написав:

«Пробудження», безсумнівно, виняткова річ. Пригадую, як колись наприкінці 1960-х ти розповідав, яку книгу хотів би створити: добру наукову працю, що водночас приваблювала б майстерністю написання, і, безперечно, ти втілив це у ній... Також я міркував над Великим щоденником, який ти мені показував. Мені відкрився твій величезний талант, проте я побачив, що тобі так бракує однієї — найважливішої — риси: назвемо її людяністю, чи співчуттям, чи ще чимось подібним. Правду кажучи, я не сподівався, що ти станеш добрим письменником, оскільки не розумів, як можна навчити людину співчувати... Брак співпереживання обмежував твою спостережливість... Але я не знав, що здатність співпереживати часто розвивається у людей лише ближче до тридцяти. Те, чого бракувало тим письменницьким спробам, тепер є блискучою основою «Пробуджень», і це чудово. Це є без перебільшення основою твого стилю, це те, що робить його таким містким, проникливим і розмаїтим... Цікаво, чи ти сам усвідомлюєш, що відбулося. Чи це просто така тривала робота з пацієнтами, чи спричинене кислотою просвітлення, чи щира любов (не плутати з пристрастю). Чи все це разом...

Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).

Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває... нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».

У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми вже перетнули п’ятдесятирічну межу, Томова поезія, не втрачаючи досконалості у формі, стала вільнішою і м’якшою. Безперечно, свою роль тут зіграла втрата друзів: надіслана Томом «Елегія» здалася мені найсильнішим і найзворушливішим віршем серед усіх, що він коли-небудь писав.

Мені подобалося відчуття історії і предків у Томовій поезії. Часом воно було явним, як, наприклад, у «Вірші на честь Чосера» (він мені його надіслав у 1971 році у вигляді новорічної листівки), а найчастіше — прихованим. Інколи я уявляв, що саме Том був Чосером, Донном, лордом Гербертом, який опинився в Америці, у Сан-Франциско у другій половині XX століття. Цей дух предків, прабатьків був невід’ємною частиною його роботи, і він часто покликався на інші джерела або ж запозичував щось в інших поетів. Без втомливих наполягань на «оригінальності» він, тим не менше, завжди перевтілював усі запозичення в процесі роботи. Пізніше Том міркував над цим в автобіографічному есеї:

Я маю розглядати свою творчість як невід’ємну частину взаємодії зі світом. Однак у своїй поезії чимало наслідую інших. Я навчаюся чого можу у того, в кого можу навчитися. Я багато черпаю з читання, тому що ставлюся до нього серйозно. Це частина мого загального досвіду, і більша частина моєї поезії ґрунтується саме на ньому. Я не прошу вибачення за те, що вдаюся до наслідувань... Становлення як унікальної поетичної особистості не було моїм першочерговим зацікавленням, і я тішуся з чудової зауваги Еліота, що мистецтво — це втеча від особистості.