Стрімголов. Історія одного життя

Ми ніколи не знали, куди нас заведе розмова. Того дня я читав Томові фрагмент із ще не опублікованої історії про містера Томпсона, пацієнта, який страждав на амнезію і мав щомиті наново збирати воєдино власний світ і себе самого. Я тоді писав, що кожен із нас будує і проживає «оповідь», що окреслює нас. Тома захоплювали ці історії, і він часто розпитував мене на цю тему (хоча я для цього майже не потребував заохочень). Переглядаючи наше листування, в одному з його перших листів я натрапив на такі рядки: «Приємно було побачитися з тобою минулих вихідних. Відтоді ми з Майком усе думаємо про фантомні кінцівки». Або в іншому листі: «Пам’ятаю, як ти говорив про „Біль“. Це також буде хороша книга». (На жаль, я так її і не написав).

Хоча Том ще у 1960-ті почав надсилати мені всі свої книги (завжди з чарівними, унікальними дарчими написами), я лише після виходу «Мігрені» на початку 1971 року зміг відповісти йому тим самим. Опісля цей потік запрацював в обидва боки, і ми розпочали регулярне листування (мої листи нерідко сягали кількох сторінок, а його — гострі й посутні — часто вміщувалися на листівку). Часом ми обговорювали процес письма — стрімкі порухи й зупинки, просвітлення і затьмарення, які здавалися невід’ємною частиною творчого процесу.

У 1982 році я написав йому, що майже нестерпні затримки, перерви і втрати ентузіазму у створенні «Ноги», здається, нарешті добігли кінця після восьми років роботи. Том відписав:

Мене завжди засмучувало, що ти позбавляєш нас «Ноги як точки опори», хоча, напевно, вона дійде до нас у новій редакції... Я наразі дещо ледачий. Порядок у мене такий: тривала перерва у будь-якому послідовному писанні після закінчення рукопису; опісля — нерішучий старт, за яким упродовж наступних кількох років прямують різноманітні сплески активності, що завершуються усвідомленням нової книги як цілого, у якому я роблю зі своєї теми відкриття, про які навіть подумати не міг. Є щось незбагненне у психології письменника. Але, гадаю, краще не проявляти виняткової гнучкості: перешкоди, відчуття безпорадності, час, коли мова сама собою здається мертвою — думаю, це зрештою стає мені в пригоді, тому що коли настають «оживання», вони на цьому тлі є ще енергійнішими.

Для Тома було критично важливо, щоб час належав йому: не можна було квапити його поезію — варто дати їй з’являтися самій. Отже, за значної любові до викладання (студенти також його дуже любили) він обмежив свою викладацьку роботу у Берклі одним семестром на рік. По суті, це було його єдине джерело доходу, окрім рецензій, які він час від часу писав, чи творів на замовлення. «Мій дохід, — писав Том, — в середньому становить половину від доходу місцевого водія автобуса чи двірника, проте це мій вибір, тому що дозвілля мені більше до душі, ніж робота на повний день». Але я не думаю, що Том переживав скруту через свої незначні статки — йому невластиве марнотратство (хоча з іншими він був щедрим) і за природою він був ощадливим. (Ситуація дещо покращилася у 1992 році, коли йому було присуджено премію МакАртура,[269] після чого він міг собі дозволити більше подорожувати й насолодитися певною фінансовою свободою, дещо потішити себе).

Ми часто писали один одному про книги, які нас захопили, або які, на нашу думку, сподобалися б нам обом. («Найкращий поет із нових, якого я для себе відкрив останніми роками, — це Род Тейлор... дивовижний письменник! Ти вже читав?» Я не читав, проте одразу ж придбав собі «Чемпіона Східного узбережжя Флориди».) Наші смаки не завжди збігалися — так одна книга, що захопила мене, викликала у нього таке шалене презирство, гнів і критику, що я радів тому, що це було висловлено у приватному листі. (Як і Оден, Том рідко рецензував те, що було йому не до вподоби, і загалом писав рецензії у тоні високої оцінки.[270] Мені імпонувала шляхетність, урівноваженість цих критичних відгуків, особливо у «Поетичних подіях».)

Коли доходило до зауважень до книг один одного, Том значно краще за мене висловлював свої думки. Я захоплювався майже всіма його віршами, але рідко намагався аналізувати їх, тоді як Том завжди докладав усіх зусиль для того, щоб окреслити конкретні сильні й слабкі сторони надісланих мною праць так, як він їх бачив. А надто спершу мене, бувало, жахала його прямота — зокрема те, що мої писання можуть здатися йому розпливчастими, недбалими, безладними або й гірше. На початках я з острахом очікував його критичних зауважень, проте починаючи з 1971 року, відколи надіслав «Мігрень», чекав на його відгуки з нетерпінням, почав залежати від них, і вони важили для мене більше, аніж будь-які інші.

У 1980-ті я надіслав Тому рукописи кількох прикінцевих історій для книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Деякі з них йому дуже сподобалися (зокрема «Художник-аутист» та «Близнюки»), проте одну з них, «Різдво», він назвав «катастрофою». (Зрештою я з ним погодився і відправив її у смітник).