Стрімголов. Історія одного життя

Глухі батьки, які спілкуються за допомогою жестів, у такий спосіб «гомонітимуть» зі своїми дітьми, так само, як і батьки з добрим слухом спілкуватимуться усно — отак, у діалогічній манері, дитина і вчиться мови. Дитячий мозок найбільше пристосований до вивчення мови — усної чи жестів — у перші три-чотири роки життя. Але якщо упродовж цього вирішального періоду дитина не вивчає жодної мови, оволодіти нею у пізнішому віці може бути надзвичайно складно. Саме тому глуха дитина глухих батьків, виростаючи, «говорить» мовою жестів, а глуха дитина батьків зі слухом часто виростає, по-справжньому не знаючи жодної мови, якщо змалку не матиме доступу до спільноти, яка володіє мовою жестів.

Для багатьох дітей, з якими я разом з Ізабель зустрічався у школі для глухих у Бронксі, навчання читання з губ і усного мовлення вимагало величезних когнітивних зусиль, становило працю багатьох років, і навіть тоді їхня здатність розуміти й використовувати мову часто перебувала значно нижче норми. Я бачив, якими катастрофічними можуть бути когнітивні й соціальні наслідки того, що людина не досягала рівня належного, вільного володіння мовою (Ізабель опублікувала докладну розвідку на цю тему).

Враховуючи свою зацікавленість сприйняттєвими системами, я переймався питанням, що ж відбувається у мозку людини, народженої глухою, особливо якщо її рідною мовою є візуальна. Я дізнався, що, згідно з даними останніх досліджень, те, що за нормальних умов у людини зі слухом становило б слухову кору, у мізках людей із вродженою глухотою «перерозподілялося» на зорові завдання і особливо на оброблення візуальної мови. Глухі люди порівняно з тими, які чують, мають схильність до «гіпервізуальності» (це очевидно навіть на першому році життя), але з опануванням мови жестів ця схильність посилюється.

Згідно з традиційним поглядом на мозкову кору, кожна її частина попередньо призначена для виконання конкретних сенсорних чи інших функцій. Ідея про те, що частини кори можуть бути переналаштовані на інші функції, наводить на думку, що кора, можливо, є значно пластичнішою, менш програмованою, ніж вважали раніше. Завдяки особливому випадку глухих стало зрозуміло, що особистий досвід людини окреслює вищі функції її мозку, обираючи (і збільшуючи) нервові структури, що лежать в основі функцій.

Я вважав, що це питання — винятково важливе і вимагає радикального нового погляду на природу мозку.

Сіті-Айленд

Попри те, що у 1965 році я полишив Західне узбережжя й подався до Нью-Йорка, все ж підтримував тісний зв’язок із Томом Ґанном, навідуючи його щоразу, коли бував у Сан-Франциско. Тепер він ділив старий будинок із Майком Кітеєм і, наскільки я міг зрозуміти, чотирма чи п’ятьма іншими людьми. Там, звичайно ж, були тисячі книг (Том читав запоєм, безперервно й нестримно), але я натрапив і на колекцію пивної реклами, окремі елементи якої були датовані 1880-ми роками, чимало платівок, а також на численні нечувані прянощі й аромати, що наповнювали кухню. Том і Майк полюбляли куховарити, і сам будинок мав м’який приємний запах, ряснів особистостями й характерами — людьми, які походжали туди-сюди. Будучи завжди одинаком, я полюбляв ці короткі спалахи життя у колективі, що здавалося сповненим злагоди й любові (безперечно, траплялися і конфлікти, але я здебільшого про них не знав).

Том завжди страшенно любив гуляти пагорбами Сан-Франциско. Я ніколи не бачив його на велосипеді чи за кермом автомобіля — він за своєю суттю був пішоходом, як і Дікенс, який усе спостерігав, осмислював і рано чи пізно використовував у своїх творах. Також Том полюбляв блукати Нью-Йорком, і коли навідувався до мене, ми на поромі Стейтен-Айленд чи поїздом їхали до якоїсь віддаленої місцини або ж просто прогулювалися містом. Зазвичай на завершення цих прогулянок ми заходили до ресторану, хоча одного разу я спробував приготувати їжу у себе вдома. (Том тоді вживав антигістаміни й після них почувався сонним, щоб кудись виходити). Кухар з мене кепський, і все пішло шкереберть: каррі вибухнула, й мене всього присипало жовтим порошком. Певно, цей випадок закарбувався в його пам’яті, оскільки тоді у 1984 році він надіслав мені свій вірш «Жовта сарраценія», на рукописі був дарчий напис: «Для Сакса з шафранними руками від Сонного Ґанна».[268]

А в супровідному листі написав:

Як я радий тебе бачити, о шафраннорукий! Можливо, здавалося, що я в антигістамінній дрімоті, та я був уважним і зацікавленим. Я міркував над тим, що ти говорив про анекдот і оповідь. Гадаю, ми всі живемо у вирі анекдотів... Ми (більшість із нас) творимо оповіді з життя. Цікаво, звідки походить поклик «творити» себе?

* * *