Стрімголов. Історія одного життя

Коли зустрічаються старі друзі, існує небезпека, що вони говоритимуть переважно про минуле. Ми з Томом обоє виросли на північному заході Лондона, нас обох евакуювали під час Другої світової війни, ми гралися у Гемпстед-Гіті, випивали у «Джек Стро Касл» — ми обоє були синами своїх сімей, шкіл, часів і культур. Це зумовлювало між нами певний зв’язок і давало змогу час від часу обмінюватися спогадами. Але значно важливіше було те, що ми обоє потрапили на нову землю, в Каліфорнію 1960-х, визволені з минулого. Ми пускалися у подорожі, розвивалися і зазнавали змін, які неможливо було цілком передбачити чи проконтролювати, ми постійно були в русі. У вірші «Стрімголов», який Том написав, коли йому було двадцять з гаком, є такі рядки:

Принаймні в русі, а як пощастить —

Хоч не сягнеш ти місця, де спочить —

Невтомний, станеш ближче до мети.

А у сімдесят з гаком він усе ще мчався стрімголов по життю, сповнений енергії. Коли я востаннє бачив Тома у листопаді 2003-го, він здався мені ще міцнішим, принаймні не менш міцним, аніж молодий чоловік сорок років тому. У 1970-ті він написав мені: «Я щойно опублікував „Замок Джека Стро”. Навіть не уявляю, про що буде наступна книга». Збірка «Бос Купідон» вийшла друком у 2000 році, і тепер, за словами Тома, він готувався написати нову книгу, проте не уявляв, якою вона буде. Гадаю, він не думав про те, щоб сповільнюватися чи спинятися; Том рухався вперед, перебував на ходу до останньої хвилини свого життя.

Я закохався у Манітулін, великий острів на озері Гурон, після того як потрапив туди влітку 1979 року. Я і далі побивався над нестерпною «Ногою» і вирішив влаштувати собі тривалу відпустку, у якій міг би плавати, міркувати, писати й слухати музику (я мав лише дві касети — «Меса до мінор» і «Реквієм» Моцарта. Я, буває, зациклююся на одному-двох музичних творах і безперервно програю їх по колу — і саме ці два крутилися у мене в голові п’ятьма роками раніше, коли повільно спускався з гори, тягнучи за собою ні до чого не придатну ногу).

Я багато гуляв по Гор-Бею, адміністративному центру округу Манітулін. Зазвичай досить сором’язливий, але тут раптом почав вступати у розмови з незнайомцями. Якось навіть пішов до церкви в неділю: мені подобалося відчуття спільності. Коли після шести щасливих, однак не надто продуктивних тижнів я вже готувався до від’їзду, представники адміністрації Гор-Бею зробили мені проголомшливу пропозицію. «Нам здалося, ви отримали задоволення від перебування тут і вам сподобався острів. Наш місцевий лікар після сорока років праці пішов на пенсію. Чи не хотіли б ви посісти його місце?». Я завагався, і вони сказали, що провінція Онтаріо надасть мені будинок для проживання і що, як я міг побачити сам, острів був чудовим місцем для життя.

Ця пропозиція мене надзвичайно зворушила, і я кілька днів її обмірковував, дозволяючи собі уявляти, як би став острівним лікарем. Але потім, не без жалю, зрозумів, що це не спрацює. Я не годжуся на роль лікаря загальної практики. Попри всю метушливість і галас острова, все ж потребую великого міста і його розмаїття пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Тож адміністрації Манітуліна я мав відповісти: «Дякую, але ні».

Відтоді минуло понад тридцять років, та інколи думаю, яким би було моє життя, якби я тоді погодився.

* * *

Пізніше у 1979 році я знайшов дім на зовсім іншому острові. Ще коли розпочав працювати в Коледжі Ейнштейна восени 1965 року, чув про Сіті-Айленд, що є частиною Нью-Йорка. Створювалося враження, що цей острівець усього в два з половиною кілометра завдовжки й менше кілометра завширшки є рибацьким селищем Нової Англії. І хоча коледж розташовувався всього у десяти хвилинах звідти, й там жило кілька моїх колег, здавалося, Сіті-Айленд і Бронкс — це два різні світи. Навсібіч з острова відкривалися чудові морські краєвиди, а обід в одному з численних рибних ресторанчиків ставав приємним перепочинком посеред робочого дня, який у разі особливо напруженого дослідження міг розтягтися до вісімнадцяти годин.

Сіті-Айленд мав свою індивідуальність, звичаї, традиції, а корінне населення острова, «шукачі молюсків», проявляло виняткову повагу до людей із певними специфічними рисами. Наприклад, до доктора Шаумбурґа, колеги-невролога, який у дитинстві захворів на поліомієліт, а тепер повільно сунув на своєму великому трициклі по Сіті-Айленд-авеню, чи Божевільної Мері, у якої час від часу траплялися психотичні розлади, під час яких вона ставала в кузові свого пікапа й лякала усіх страшним судом. Але до неї ставилися просто як до однієї із сусідок. Направду, здавалося, що у неї особлива роль — премудрої жінки, чий ясний здоровий глузд було охоплено вогнями психозу.

Коли мене виселили з квартири у Бет-Авраамі, я винайняв горішній поверх будинку в одної милої пари у Маунт-Верноні, проте часто автомобілем чи велосипедом їздив до Сіті-Айленда й Орчард-Біч. Літніми ранками перед роботою на велосипеді приїжджав на пляж, щоб поплавати, а на вихідних пускався у довші запливи — часом обпливав довкола Сіті-Айленда — це займало близько шести годин.