Сварлива рок-зірка в літах

- Так, Боб дуже хороший хлопець, і він збирається зробити це інтерв’ю коротким – він просто задасть тобі три запитання, Рік. Нехай твої відповіді будуть короткими. Він запитає тебе, скільки часу знадобилося для запису альбому, потім, хто грав на альбомі, і, нарешті, чи збираєшся ти зробити тур з альбомом.

Поки він розмовляв зі мною, я перебирав його слова у своєму мозку, обробляючи їх склад за складом у п’яному сповільненому темпі... Правда, скільки часу тривав запис альбому? ... Це зайняло майже рік... Хто грав на альбомі? ... Правильно, Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу ... І чи можливо ми будемо гастролювати? ... Навряд чи через зобов’язання з Yes... Ми в порядку, Рік, ти зможеш це ...

"Шепочучий" Боб Гарріс посадив мене перед камерою і почав задавати запитання, як мені було сказано.

- Ну, Рік, скажи мені, хто грав на альбомі?

- Рік.

Боб лише подивився на мене й швидко вирішив продовжувати.

- Е, правильно. Тож скільки часу тобі знадобилося, щоб записати цей альбом, Рік?

- Ні, ми, мабуть, не будемо гастролювати через зобов’язання з Yes.

Знову коротка пауза перед останнім запитанням.

- Добре... і скажи мені, ти, ймовірно, будеш гастролювати з цим альбомом?

- Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу.

У цей момент камера повернулася майже в паніці, і все закінчилося.

Зрештою, вони спритно використали дві мої відповіді, але перередагували їх, щоб зберегти моє обличчя

Чи, можливо, їхнє.

Через кілька років я був радий дізнатися, що саме цей випуск Whistle Test показав одні з найкращих показників перегляду за всю історію програми, набагато більше, ніж звичайні рейтинги. Для цього була причина, і, чесно кажучи, це було не моє дивне, п’яне інтерв’ю.

Тієї ж ночі на BBC1 мав вийти вкрай суперечливий фільм Енді Ворхола Сумне кіно[10]. Навколо цього фільму було багато галасу. Мері Уайтхаус[11] була у справі, і про це писали всі газети та радіо. Люди сперечалися, чи варто BBC показувати цей, очевидно, морально принизливий фільм. Звичайно, все це фактично означало те, що всі про це знали і всі хотіли це подивитися. Це був телевізійний фільм року, який треба було переглянути обов'язково.

Фільм Уорхола мали показати після 23:00, тож більшість людей планували покинути паб до закриття та піти додому, щоб подивитися кіно, включаючи і мене. Я повернувся до свого будинку на Джеррардс-Кросс і ввімкнув телевізор, але зустрів повідомлення про те, що BBC не може показувати фільм Ворхола. Це було задовго до тисячі супутникових каналів – у вас були BBC1, BBC2 та ITV. Це було все, що ти мав. Повертатись до пабу було надто пізно, тож я змирився з тим, щоб залишитися, й перейшов на ITV, щоб подивитися, що там. Там показували якусь нісенітницю, тож у відчаї я налаштувався на BBC2. По всій країні мільйони розчарованих людей одночасно робили те саме, переходячи на BBC2.

І що знайшла нація на цьому каналі, який частенько ігнорували?

Так, моє приголомшливе, п’яне інтерв’ю з "Шепочучим" Бобом Гаррісом у "Випробуванні свистом з боку сірих костюмів".

Наступного тижня Шість дружин Генріха VIII піднялися в чартах і розійшлися мільйонами копій по всьому світу. Я маю за це подякувати Енді Ворхолу.

І ось ми підійшли до мого другого прикладу, коли випивка викликає сморід. Старе добре радіо Solent. Перші дні комерційного радіо були такими ж обмеженими в багатьох відношеннях, як і часи становлення телебачення. У той час як ваш телевізор приймав лише три канали, ваш вибір радіо був лише трохи ширшим. Просто тоді ще не було так багато комерційних станцій. У вас були місцеві станції BBC, а от комерційних було небагато. Для такого артиста, як я, який у той час вважався прог-роковим і немодним, виступити на радіо завжди було важко. Більшість прогрокових шоу були або пізно ввечері, або не існували взагалі. Як не дивно, це зробило прихильників прог-року ще більш елітарними у своїй музиці, але з точки зору артиста це означало багато важкої роботи, подорожей на ці молоді комерційні радіостанції, де я давав інтерв’ю та якимось чином намагавсязбільшити ефірний час вашого виступу.

У Портсмуті було радіо Solent.

Знаєте, мене там заборонили.

Через дещо і ніщо, за кілька пустотливих слів, кілька склянок портвейну та бренді.

Вони забанили мене довічно.

Станцією керував хлопець на ім'я Дейв Крістіан. Раніше він працював на "Радіо Люксембург" і був дуже хорошим хлопцем. Вони провели опівнічне рок-шоу і люб’язно запросили мене туди, щоб поговорити про мою сольну епопею "Міфи та легенди про короля Артура та лицарів круглого столу" 1975 року та зіграти деякі речі. Цей запис — це зовсім інший розділ, але дозвольте мені спочатку розповісти вам про Radio Solent.