Сварлива рок-зірка в літах

Я приїхав туди вранці, тому що, першим ділом, хотів відвідати тітку й дядька, які жили в Портсмуті. Зустрівшись з ними, я пішов до радіостанції, але був ще обід, тому я зайшов у паб кількома дверима далі по вулиці. Я дружив з хазяїном, випив кілька пінт, перекусив, зіграв в "дартс" і провів дуже приємний день, поки вони не зачинилися о третій.

Рано ввечері я пішов на радіостанцію і зустрів дуже молодого хлопця, який вів опівнічне рок-шоу. Ми балакали про всіляке, і він, очевидно, любив музику. Його обов’язок полягав у тому, щоб зайти перед початком рок-шоу та вимкнути попередньо записані стрічки шоу для садівників, яке виходило об 11 вечора. Він пояснив, що пізно вночі станцію більше ніхто не обслуговував, а до початку шоу в будівлі були лише я та він.

- Ти не проти пінту і бутерброд по сусідству? — запитав я.

- Ах, ну, не варто, я насправді не п’ю...

Я думаю, що він так казав з певного почуття обов'язку. Після кількох порцій я запитав його, чи він коли-небудь пив портвейн і бренді. Можливо, це не зовсім і дивно, але він цього не робив.

- Я куплю тобі скляночку.

О чверті на дванадцяту справді настав час повертатися на радіостанцію, і до того, це був час витурювати відвідувачів з пабу .

Або у випадку з молодим інженером, час вибльовувати все з себе.

Коли хазяїн кричав: "Час, панове, будь ласка!", цей хлопець підвівся, а потім упав ниць на стіл. Він впав, мов підрубаний і був мов непритомний паралітик. За допомогою хазяїна пабу я затягнув його в радіостанцію і двадцять хвилин вливав йому в рота каву та воду. Сам він був нездатний нічого зробити.

Нарешті я розбудив його, щоб він був принаймні при свідомості, і перекинув його в цю крихітну студію. Я спробував придивитися до його скляних очей і сказав:

- Слухай, не хвилюйся, ми запустимо "Короля Артура", це довга платівка, ми можемо просто відтворити її до кінця, а ти можеш випити ще кави.

- Я почуваю себе погано ... — пролунала не надто обнадійлива відповідь.

Як виявилося, ми так і не дійшли до можливості відтворити мій запис. Коли програма про садівництво дійшла до завершення, він мав розпочати рок-програму. Хлопець взяв мікрофон, а потім у прямому ефірі на славетному Radio Solent – The Sound of the Solent, не менше того – зробив своє виважене оголошення.

- До біса садівництво, хтось насправді слухає це лайно? Ось вам "Король Артур" Ріка Вейкмана, і він набагато кращий.

Він марно намагався поставити голку на платівку, але та просто шалено підскочила, видала голосний дряпаючий звук, а потім перескочила на половину першої сторони диску незадовго до того, як молодий повернувся до свого попереднього непритомного стану.

За кілька секунд індикатори вхідних телефонних дзвінків на пульті управління в студії засвітилися як новорічна ялинка.

Сам я мало що міг зробити, тож сидів і чекав неминучого. Правда, приблизно через п’ятнадцять хвилин Дейв Крістіан з криками увірвався до студії – він насправді був розлючений.

Наступного дня Тоні Бердфілд подзвонив мені зі свого офісу в A&M Records.

- Ріку, ти не можеш нікуди виїхати?

- О, Тоні, насправді все це було не так вже й погано...’

- Рік, він же не сказав "дупа". Він сказав "єбись воно" і "лайно" в прямому ефірі.

Чесно кажучи, це був 1975 рік, це було нечувано. Коли Sex Pistols зробили це через два роки в телешоу Білла Гранді, вони стали персонажами для національної ненависті. Моя доля була набагато гіршою.

Мене довічно забанили на Radio Solent.

Я написав Дейву Крістіану довгого листа, пояснюючи, що це цілком моя вина, що хлопець не дуже хотів піти випити, а просто робив те, що він вважав за потрібне для станції, розважав гостя і таке інше, що він був в компанії серйозного п'яниці і повинен бути повністю виправданий. Замість того, щоб звільнити його, вони хлопця перевели на іншу станцію.

Приблизно через десять років мене запросили на Радіо Солент, яке на той час змінило власника, провести вікторину з метою допомогти дітям у біді. Я навіть не пройшов через головні двері, як мене зустрів охоронець, який виглядав досить збентеженим.

- Вибачте, містере Вейкман, виникла якась плутанина. Виявилось, що кілька років тому вас довічно забанили на Radio Solent. Директори провели зустріч і вирішили залишити цю заборону в силі.

- Ви серйозно? Я тут, щоб підтримати Дітей у Біді – а ви глузуєте з мене, чи не так?

- Ні. Вибачте, містере Вейкман.

Коротше, вони мене не пустили.

Навіть для Дітей у Біді.

The Sound of Solent[12], га?

Я не можу повірити, що хтось може бути таким дріб’язковим після всіх цих років. Але судячи з кількості місць, які все ще підтримують довічну заборону проти мене, серед яких ресторан Джулі в Ноттінг-Хілл-Гейт і сад на даху в Кенсінгтоні, то це й не дивно!