Сварлива рок-зірка в літах

Я встав і відчинив двері. Я бачив, як Пет підслуховує. Голос Монті пролунав мені вслід:

- Я сподіваюся, що це кінець, і те покарання, яке я тобі призначив, дасть тобі урок!

Пат посміхнулася усім, хто був поруч.

Я посміхнувся про себе.

Приблизно через п’ять років я почув, що у Morgan Studios були певні фінансові проблеми і студію фактично викупила інша компанія. На той час я жив у Кемберлі, і одного дня на моєму дверному килимку опинився лист від адвоката, у якому говорилося, що я винен новим власникам студії 6400 фунтів стерлінгів. Це був 1985 рік, тому ми говоримо про великі гроші. Я знав, що повністю сплатив усі студійні рахунки, не було жодної ноти музики з тих сесій, яка б не була врахована та оплачена. У мене були всілякі оркестри та хори, за все було оплачено. І це не могло бути пов’язано з бізнесом замовлення повій і тим, що Монті був такий злий? Я був повністю збентежений.

Я зателефонував власному адвокату, і він пояснив, що і справді є борг у розмірі 6400 фунтів стерлінгів за сесії альбому 1984. "Це неможливо", — сказав я та пояснив, як я заплатив за кожну окрему нотку. У нього не було конкретних деталей боргу, тому я запросив свого бухгалтера, чоловіка на ім’я Девід Мосс. Той дуже швидко підтвердив, що всі рахунки студії були оплачені. Ми повідомили юриста, і він узявся з’ясовувати, за що непогашений борг. Приблизно через тиждень він зателефонував мені і сказав:

- Рік, я нарешті докопався до суті всього цього. Борг правильний, і він за останні вісім тижнів у студії, але це не за час запису.

- Ну, тоді за що це, в біса? На що я міг витратити майже сім тисяч за два місяці?

- Рік, це був твій рахунок у барі.

Альбом 1984 також мав достатню кількість дивних живих виступів. Ну, один був зокрема дивним. Як ви тепер знаєте, я отримую запити з усього світу на концерти, і незабаром після виходу цього альбому мені зателефонували і запитали, чи не поїду я до Португалії для просування альбому. Можна було б подумати, що я буду в захваті.

Проте ми з Португалією мали свою історію.

Повернемося до середини 1970-х років. Прикордонний контроль був складним: ми говоримо про часи задовго до того, як Європейський Союз спростив пересування через континент. І ви повинні були мати документи для кожного кордону та підлягати правилам кожної країни. Тому досить часто допускалися помилки. Багато шоу було скасовано, і діти, які хотіли подивитися концерти британських груп, почали дуже розчаровуватися та злитися. Були навіть досить серйозні заворушення. Як того разу, коли ми мали грати перед 5000 осіб у Португалії.

Мій тур-менеджер Фред мав нещасливе завдання повідомити мені новини.

- Рік, щоб не довго теревенити, наша вантажівка з усім спорядженням застрягла на португальській митниці на кордоні, і її поки що не збираються пропустити.

- Ну, я впевнений, що ми зможемо поговорити з потрібними людьми і прискорити це для завтрашнього шоу, Фред. Як довго вони думають, триватиме затримка?

- П'ять тижнів.

Чорт.

Несамовиті телефонні дзвінки британському консулу ні до чого не привели.

- Що будемо робити?

- Втечемо?

- Ні, ми не можемо цього зробити – люди, які купили квитки, збожеволіють. Треба щось придумати.

Потім комусь спало на думку опублікувати по радіо заклик відносно обладнання. Потім, якщо ми також обшукаємо всі музичні магазини поблизу, ми подумали, що зможемо це зробити.

Звернення по радіо вийшло, і, що дивно, до середини дня ми фактично отримали майже повну сцену... з тим, що найкраще можна описати як залишки від гаражного розпродажу. Були деякі досить жахливі речі. Якщо я правильно пам’ятаю, було кілька напівпристойних клавішних, а решта була просто старовинним, напівробочим лайном. Гітарист виглядав досить щасливим, хоча басист був найбільше незадоволений. Моніторів не було, а сценічна система підсилення звуку складалася приблизно з сорока частин непов’язаних між собою акустичних систем різного розміру, з’єднаних разом, які дзижчали, як літак, що пролітає над головою, але все це майже працювало. Якщо тільки вас не хвилювала жахлива відсутність будь-якої якості.

- Що робимо з освітленням?

- Я щойно бачив промоутера, — сказав один із моєї команди, — і він сказав, що все готово, щось на кшталт "Немає проблем, ніяких проблем, багато-багато кольорів".

Я вийшов на сцену й помітив, що над мотлохом і безладдям, яке тепер було нашим обладнанням, простягнувся з одного боку сцени до іншого один єдиний дріт з приблизно дюжиною кольорових ялинкових лампочок на ньому з інтервалом у вісім футів.

Я шукав промоутера.

- Е-е, що це? — спитав я, вказуючи на цю святкову прикрасу над головою.

- Це освітлювальна установка, Рік, — сказав промоутер.

- Ти отримав її від Pink Floyd, чи не так? Ну, і як це працює?

Він підійшов до вимикача збоку сцени. Клацнув ним вниз, і вогні спалахнули; він клацнув його вгору, і світло згасло. Я зрозумів, що не збираюся справляти враження на португальську публіку видовищним світловим шоу.