Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Нацисти тільки збільшили кількість проблем, з якими вони зіткнулися на окупованому Донбасі, коли взялися до ще однієї операції: стали вивозити сотні тисяч людей на примусові роботи до Німеччини. Окупаційна преса всіляко доводила, якою нелюдською була праця за радянського режиму й закликала людей їхати працювати до райху, де на них чекають райські умови. Публікували повідомлення про ентузіазм, із яким місцеве населення відгукувалося на заклик їхати працювати до Німеччини[1363]. Спершу їхали переважно волонтери, але невдовзі стало відомо про брутальне поводження, з яким вони зіткнулись і в дорозі, і в самій Німеччині. Надалі робочу силу вже відправляли примусово. Німці «хапали людей на ринках» і вивозили до Німеччини[1364]. Це спричинило посилення антинімецьких настроїв[1365].

Донбасові відводилася важлива роль у постачанні робочої сили. Спершу німці планували вивезти зі Сталіно 50 000 робітників[1366]. Символічно, що перше офіційне вивезення невільників до Німеччини відбулося в січні 1942 р. саме на Донбасі (Сталіно): до райху цього разу спровадили 1100 чоловік[1367]. Усього до Німеччини вивезено понад 300 000 донеччан (252 239 — зі Сталінської області, 74 047 — з Ворошиловградської, відповідно — 8 і 4 відсотки населення цих областей 1939 р.)[1368]. Це значна частка від приблизно п’яти мільйонів радянських громадян, вивезених на примусові роботи до райху[1369].

Протягом війни і солдати, і мирне населення страждали від терору з обох сторін. Останні підрахунки засвідчують, що близько 8 мільйонів радянських військовослужбовців та 20 мільйонів мирних жителів були вбиті, померли від хвороб, голоду та інших пов’язаних із війною причин[1370]. Серед них майже два мільйони мирних євреїв, яких нацисти намагалися цілковито винищити[1371]. У Ворошиловградській області окупанти вигубили 45 649 мирних жителів[1372]. Сталінська область, яка перебула під окупацією трохи довше, втратила 279 000 чоловік, із них майже 100 000 припадає на саме місто Сталіно (понад 20% населення, яке залишилося після відступу радянських військ)[1373]. 75 000 чоловік були скинуті живцем і мертвими в шахту № 4/4-біс у Сталіно[1374].

Малюнок 7.2. Тіла вбитих німцями, добуті із шахти № 3/3-біс у Кадіївці. 1943 р. ДАЛО, ф. П-7118, оп. 1, спр. 704.

У місті Шахти, в російській частині Донбасу, загинули 13 854 мирні жителі та 10 260 радянські військовополонені[1375].

Хоча більшість убивств вчинили німці та їхні союзники, до цих підрахунків (що майже безсумнівно) входять і жертви радянського терору[1376]. За радянським великим терором прокотилися свіжі хвилі людомору.

Альтернативи

Під час війни складаються особливі умови, за яких можна бути лише або другом, або ворогом. Принаймні саме ця думка втілювала як ідеологію, так і практику радянського керівництва. Коли Сталін зміцнював свою владу й готувався до війни, уявлення про ворога трансформувалося з «класового ворога» у класово нейтрального «ворога народу». Перебуваючи під жорстоким тиском терору, люди були змушені жити за умов, які диктував уряд. Коли ж почалася війна, кожному довелося самому визначати власну долю. Для мільйонів чоловіків не було ніякого іншого вибору, крім призову до Червоної армії. Багато хто втратив життя, дехто наважився дезертирувати, і спіймані теж заплатили життям за цей вибір. Мільйони людей евакуювалися на схід перед стрімким наближенням ворога, але більшість залишилася в окупації. Величезна кількість мирних жителів, які не змогли зробити інший вибір з безлічі всіляких причин, зненацька опинилася на окупованих територіях, так само як мільйони вояків всупереч власній волі потрапили в полон. Байдуже, чи в окупації, чи в полоні, людям доводилося самим визначати свою долю, принаймні в межах, визначених обставинами. Кажуть, що війна, мовляв, не дає альтернатив, але насправді вона дала радянським громадянам вибір, просто в ньому було важко зорієнтуватися. Як влучно зазначив М. Я. Гефтер, «це [1941–1942 рр.] був період спонтанної десталінізації. Ми втрапили у глибоку кризу. Сталінська тоталітарна система, зіткнувшись з аґресією й окупацією, розпадалася. Люди зненацька опинилися перед необхідністю ухвалювати власні постанови, самим відповідати за себе. Події тиснули на нас і змушували кожного стати цілком незалежним»[1377].