У 1930-і роки українців із націоналістичним підґрунтям під корінь винищили на Донбасі. Проте селяни Донбасу, як і всієї України, ще з громадянської війни 1918–1920 рр. навчилися ставати на той або той бік залежно від обставин і вступали в спілку з націоналістами, коли їм це було вигідно. Сили безпеки мали б репресувати майже всіх, щоб викоренити щонайменші натяки на політичні відхилення в Україні. Володимир Сосюра, який згодом став відомим українським радянським поетом, може бути яскравим прикладом такої політики (Розділ 3). Один свідок стверджує, що колишніх прихильників Петлюри часто можна було зустріти в окупованому Донбасі під час Другої світової війни[1390]
. Миколі Стасюку, міністрові Центральної Ради в 1918 р., «вдалося вижити за радянського періоду, він працював озеленювачем», а за окупації він став редактором нової української «Маріупольської газети». Він допомагав ОУН-Б (фракції послідовників С. Бандери в ОУН), і Маріуполь став опорою українського націоналізму на Донбасі[1391]. В Сталіно українському підпіллю допомагала дружина колишнього міністра в уряді Петлюри Шимановича, яка повернулася з Сибіру[1392].Арешти й страти українських націоналістів були звичним явищем в Донбасі. Одного дня, наприклад, у Маріуполі німці стратили двадцятьох активістів ОУН[1393]
. Попри всі перешкоди, ОУН вдалося вкоренити своїх активістів у Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно, Гришиному, Слов’янську та інших містах Донбасу[1394]. У Краматорську був створений осередок «Просвіти» — традиційної організації, яка займалася поширенням української культури[1395]. У Маріуполі голова шкільної освіти «запропонував наголосити на важливості рідної мови, любові до батьківщини й поваги до старших»[1396]. «Майже всюди» в Донбасі за окупації велася «тиха війна» між росіянами та українцями за більший вплив на місцеву адміністрацію[1397]. Ще в листопаді 1941 р. офіцер військової розвідки на Донбасі відзначив, що він «чув, що якийсь Степан Бандера, “вчений”, буде очолювати уряд України»[1398]. Уже на той час Степан Бандера був широковідомий як український націоналіст.Активісти ОУН із Галичини, як повідомляла радянська розвідка, залучали до своїх лав переважно інтеліґенцію: вчителів, лікарів — і молодь, яка утворювала «значні формування» в Донбасі[1399]
. («Значні» в розвідки могло, однак, означати якийсь десяток осіб, розкиданих деінде. Наприклад, «групу з дванадцяти осіб у Краматорську на Донбасі один із лідерів партії вважав “великою”»)[1400]. До них прилучалися й дезертири з Червоної армії, а згодом приєднався антирадянський батальйон, організований німцями з військовополонених і відправлений до Сталіно[1401]. Люди часто пересувалися Україною, міняючи дрібне майно на харчі, й іноді поверталися додому з націоналістичною літературою. Народ загомонів про Україну[1402]. Гасло «Україна була і буде незалежною» стало з’являтись і по селах[1403]. Вісімдесятирічний митрополит Харківський Феофіл, який діяв в окупованому Донбасі, пристрасно оголосив у газеті «Нова Україна»: «У давні часи, під час найбільшого розквіту культури на Україні, коли вона була набагато культурнішою, ніж Росія, й стояла культурно на рівні західних держав, — церква на Україні була центром культури ... [нам слід] влаштувати на Україні найкраще, побожне, спокійне й задоволене життя»[1404].Та все ж є дуже мало переконливих свідчень, що в Донбасі загалом ідеологію націоналізму сприймали з ентузіазмом. Спершу в Сталіно з’явилась ОУН-М (прихильники А. Мельника, лідера однієї з гілок ОУН). Вони організували поліцію при міській адміністрації, створеній під час окупації росіянами. Націоналісти ввели в однострої поліціянтів український герб — тризуб — і жовто-синю пов’язку. Під українським гербом вони виконували найжорстокіші німецькі накази.
Посланці ОУН-М пробули в Сталіно всього два тижні — їх відіслали до Львова[1405]
. ОУН-Б (прихильники Бандери) з Галичини трималися краще. Проте коли вони стали розповсюджувати праці Дмитра Донцова, ідеолога інтегрального українського націоналізму, вихідця зі Східної України, населення сприйняло ці книжки як фашистські[1406].Александр Александрович Воронин , Александр Григорьевич Воронин , Андрей Юрьевич Низовский , Марьяна Вадимовна Скуратовская , Николай Николаевич Николаев , Сергей Юрьевич Нечаев
Культурология / Альтернативные науки и научные теории / История / Эзотерика, эзотерическая литература / Образование и наука