Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Матеріали судового процесу в Сталіно після визволення доволі повчальні. Восени 1944 р. під військовий трибунал НКВС були віддані дванадцять зрадників. Вони не втекли чи не змогли втекти з німцями, і їх вистежила й заарештувала служба безпеки. «Майже всі звинувачені» начебто були з куркульських родин чи з родин репресованих, хоча ніхто з них сам не підлягав репресіям. Батька звинуваченого В. І. Скородька репресували; батько іншого, Н. М. Дюсара, потрапив під розкуркулення; І. Д. Звигунов, колишній головний інженер шахти № 11, виявився начебто сином куркуля і мав репресованого шурина; Г. А. Малютін був звинувачений у службі в білій армії в часи громадянської війни, хоча насправді він видавав себе за білоґвардійця, щоб увійти в довіру до німців; батько Ю. Ю. Щербакова був репресованим; С. С. Васильєва звинуватили у зв’язках з білою армією[1436].

Прокурор волів зобразити зрадників не як звичайних радянських громадян, а як кримінальників, запеклих ворогів радянського народу, озлоблених «законним» терором проти їхніх сімей. Більшість звинувачень (таких, як «син куркуля»), звісно ж, були сфабрикованими. Однак деякі звинувачення були цілком справедливими, надто ж якщо згадати, що Донбас притягував до себе всіляких оголошених поза законом елементів. Терор так чи так ударив майже по кожній сім’ї, отож можна вважати, що всі звинувачені були «звичайними громадянами».

Звинуваченим закидали співпрацю з СД, німецькою службою безпеки. В пресі повідомлялося, що ніхто зі звинувачених не заперечував цього. Принаймні двоє працювали водіями автофургонів (душогубок), у яких душили газом євреїв. Сумним нагадуванням про рівень радянського життя став закид одному з підсудних у тому, що він «обслуговував» газову камеру за штани, шапки й черевики, які за радянської влади були завжди дефіцитом. На судовому процесі звинувачених змалювали зажерливими злочинцями, що за якийсь нікчемний гріш допомагали фашистам винищувати десятки тисяч радянських людей. Декого звинуватили в участі в тортурах радянських громадян, чого ніхто не спробував заперечити. Коли Скородька запитали, як він зміг чинити такі звірства над співвітчизниками, він відповів: «Я никогда не был советским человеком»[1437]. Чи справді його батько був репресований, невідомо, але Скородько був цілком чужим радянському режимові. Всіх дванадцятьох засудили до розстрілу й стратили[1438].

Дуже показова і справа бургомістра Ворошиловграда. А. П. Зубовський народився 1895 р. в Могилеві в сім’ї священика. З 1922 р. працював лікарем у Ворошиловграді. Побувши якийсь час на посаді керівника служби охорони здоров’я, став бургомістром. Зубовський відступив із німцями, але в квітні 1944 р. радянські війська схопили його в Одесі. Зубовського звинуватили у співпраці з німецькою окупаційною владою, допомозі фашистам в ідентифікації та страті євреїв, комуністів та інших підозрілих елементів Ворошиловграда. Він не допоміг п’ятнадцятьом своїм безпорадним колеґам, лікарям-євреям. Коли в листопаді 1942 р. лікар М. Л. Кац звернувся до нього за порадою за день до розстрілу, Зубовський відповів, що не слід нехтувати наказ влади, треба зареєструватись. Лікарка Раїса Бройтман попрохала його потурбуватися про її малу дитину, він просто відніс її в ясла. Всіх п’ятнадцятьох лікарів разом із трьома тисячами інших міських євреїв знищено в листопаді 1942 р.[1439]. На суді в жовтні 1944 р. Зубовський визнав свою провину[1440] і був розстріляний 3 січня 1945 р.[1441].

Випадок Зубовського — це випадок людини, яка доволі натерпілася за радянської влади, хоч і пережила найстрашнішу фазу терору в 1936–1938 рр. Матеріали в його слідчій справі дуже суперечливі. Один із документів свідчить, що його батька двічі заарештовували. З другого випливає, що ніхто з його сім’ї не був репресований[1442]. Самого Зубовського арештували в лютому 1931 р. і звинуватили в належності до контрреволюційної організації лікарів. Його звільнили через п’ять місяців. Через деякий час Зубовського завербувала таємна служба безпеки і змусила повідомляти про діяльність колеґ. Згодом, 1944 р., він заявив слідчій комісії, що насправді дуже мало працював на ГПУ-НКВС. Він навіть писав позитивні відгуки про своїх колеґ, які були справжніми ворогами радянської влади. На суді визнав, що до арешту 1931 р. був прихильником радянської влади, але після звільнення став її ворогом. Зубовський вважав свій арешт 1931 р. несправедливим, але набагато страшнішою була трагедія, яку спричинив цей арешт: поки лікар перебував під слідством, його дружина покінчила життя самогубством[1443]. Улітку 1942 р. він вирішив, що поразка Радянського Союзу неминуча і прийняв рішення не евакуюватися[1444]. Відтак — співробітництво з окупантами. Звідси випливає логічний висновок, що в цьому випадку радянський режим сам створив собі ворога.