Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Однією з найгостріших проблем для галичан був брак спільної мови. Оскільки, на відміну від мельниківців, прихильники Бандери намагалися здобути широку народну підтримку в Донбасі, питання комунікації набуло великого значення. Галицький діалект був майже зовсім незрозумілим для зрусифікованих східняків. Навіть ті, хто розмовляв українською, не визнавали цього, наполягаючи, що вони розмовляють «місцевою мовою». Можливо, правда була за ними, бо їхня мова насправді була російсько-українським суржиком[1407]. Вимушені користуватися російською, яку вони знали погано, активісти ОУН припускалися багатьох мовних помилок[1408]. Спілкування не складалося, і тому заґітувати їм вдалося небагатьох. У Сталіно, за інформацією націоналістично настроєного вчителя, який діяв під рукою провідника ОУН «Євгена» (найімовірніше, це — Євген Стахів), у його осередку було всього сім активістів[1409]. В. Г. Гладкий, головний механік металургійного заводу в Сталіно, був згодом звинувачений в допомозі ОУН. Українець Гладкий підтвердив, що справді допомагав ОУН, бо вона закликала населення до боротьби з німцями[1410].

Рапорти активістів ОУН із Донбасу часто суперечливі. З одного боку, вони подавали картину постійного зростання впливу організації: люди готові до боротьби[1411]. З другого боку, в них відчувається відчай: населення Донбасу ніколи не чуло про УПА (Українську Повстанську Армію); більше половини чоловічого населення — це спекулянти, дезертири, «шкурники», які бояться повернення більшовиків і сподіваються на перемогу Німеччини; жінки ждуть лише закінчення війни й повернення своїх чоловіків; більшість селян була б рада забути про все, якби з небес зійшов цар і повернув «давнє спокійне миколаївське життя» та якби хоч диявол дав їм землю і пообіцяв, що не буде податків; сільська молодь була пристосуванською, пронімецькою, коли перемагали німці, і прорадянською, коли Червона армія їх відкидала; якесь окреме село могло бути дуже націоналістичним, тоді як в усіх навколишніх селах ніхто навіть не чув про ідеї націоналізму[1412].

Післявоєнна націоналістична література перебільшує вплив на населення Донбасу, якого змогли досягти націоналісти. Один із активістів ОУН на Донбасі з любов’ю згадує, як люди, навіть росіяни, переховували його, чужинця з Галичини, ризикуючи своїм життям[1413]. Звіти оунівців в один голос повторюють, що населення хоче третього шляху, не більшовицького і не німецького. Навесні 1943 р., коли німці вже відступали, «майже всі» в Сталіно бажали перемоги третьої сили, тобто української незалежності. При цьому люди вважали, що самі «українці без чужої допомоги нічого не зможуть зробити з залишками більшовиків». Дехто був переконаний, що американці й британці їм допоможуть і що англійці обов’язково прийдуть на Донбас, тому що Г’юз та інші англійці організовували промисловість Донбасу ще в царські часи. Після роздумів меншість казала, що німці кращі за більшовиків, а більшість вважала, що росіяни все ж кращі, бо вони «свої — руські», а німці — іноземці[1414].

Українська альтернатива подобалась і неукраїнцям Донбасу: росіянам, грекам, татарам, вихідцям із Кавказу. В Рутченковому була підпільна «група москалів-робітників», яка співпрацювала з ОУН. Вони вважали себе громадянами України і хотіли разом боротися і проти німців, і проти більшовиків[1415]. При цьому вони амбівалентно ставилися до оунівської версії українського націоналізму. Справді, відомо, що деякі робітники висували в той час незалежні гасла: «Українська радянська влада без большевиків», «Радянська Україна без большевиків і без диктатури комуністичної партії»[1416]. Сам Стахів пізніше згадував, що головним клопотом для населення Донбасу були суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова. Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було пізно[1417].

Хоч і запізнілий, відхід ОУН від націоналістичної ідеології на Донбасі був справді значним явищем. На аґітацію Стахова, який ідеалізував іспанський режим Франко, слухачі відповідали, що його націоналізм фашистський. У спілкуванні з місцевим населенням Стахів і відійшов від вузького українського націоналізму, звернувшись до ідеї демократичної України без дискримінації національних меншин. Стахів і донині вдячний донеччанам за цю зміну своїх переконань[1418]. У цій «виховній» ролі Донбасу найяскравіше виявився палкий і незалежний дух вільного степу.