Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Як слушно боялися праві, масова колективізація та розкуркулення («знищення куркулів як класу») 1929–1930 рр. загострили політичну ситуацію. 1929 р. в одному селі неподалік Артемівська на другий день після святкування річниці Жовтневої революції Я. П. Труфанов, український селянин, який працював у Червоноармійській копальні і мав з батьком 17 десятин землі (і тому його вважали куркулем), вийшов на майдан перед сільрадою разом з братами Перепечаєнками, щоб висловити протест проти колективізації. Труфанов накинувся на секретаря сільради Т. Терещенка і представника робітничої бригади Висоцького: «Гадів комуністів повішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!» Труфанова заарештували. Молодший Перепечаєнко запротестував: «Навіщо знущатися над людиною, яка правду каже?» Перепечаєнків також заарештували. Труфанова засудили до восьми років позбавлення волі (згодом скорочено до п’яти), а Перепечаєнків — на три роки кожного[745].

Чимало селян були обдерті до нитки й депортовані в різні реґіони краю. Як співали у Сталіно 1929 р.:

Ох яблучко розцвітаєіься,
Куркуль везе хліб
І згинається[746]

.

Малюнок 5.2. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3–1101.

Малюнок 5.3. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3–1102.

Таємна поліція (ГПУ) брала безпосередню участь у цій кампанії розкуркулення й вирішувала долю кожного селянина та його сім’ї[747]. Серед розкуркулених було чимало селян із бездоганним політичним минулим, колишніх червоних партизанів[748]. Бозна-скільки селян були замордовані, багатьох із них на шляху до місця заслання забили до смерті конвоїри, багато селян просто не витримали жорстокої депортації, що тягнулася місяцями[749].

Жорстокість розкуркулення й колективізації спричинила «збройні бунти» селян. 1930 р. в селі Євгенівка на Донбасі численна група озброєних чоловіків (комуністів, комсомольців, міліціонерів) вночі арештувала тих, хто не хотів йти в колгоспи. Другого дня селяни зібралися біля сільради і стали вимагати звільнити заарештованих. Поліну, сімнадцятирічну доньку заарештованого І. К. Маковецького, яка, плачучи, благала звільнити батька, застрелили на місці. Озброєні активісти не дозволили родині Маковецьких навіть поховати Поліну. Натомість уночі її тіло було кудись вивезене. Заарештованих спровадили до райцентру. Селяни озброїлись кілками та вилами й зібралися у райцентрі. Деяких арештантів звільнили, доля інших невідома й досі[750]. Такі, а то й кривавіші вияви протесту відбувалися по всій країні[751].

Сталін, намагаючись подолати політичну кризу, тимчасово зупинив колективізацію і заходився витворювати привиди ворогів, які, мовляв, хочуть відновити старий режим і саботувати «будівництво соціалізму». Нещодавно розсекречені архівні матеріали засвідчують, що ще 1930 р. Сталін звелів розстріляти чимало таких ворогів[752].

На Донбасі, як і по всій країні, після невеликої перерви кампанія колективізації і розкуркулення відновилася з іще більшою жорстокістю, ніж доти. 1931 р. з Новопсковського району в Донбасі до Москви надійшов рапорт, мовляв, хоча майже 85 відсотків селянських господарств району колективізовано, 10 відсотків колгоспників не мають хліба. Тих, хто не хотів іти в колгосп — байдуже, незаможників чи селян середнього достатку, — називали куркулями і зганяли в яри, де вони, голі й голодні, видовбували собі землянки. Тим часом колгоспні зверхники грабували й пропивали їхнє майно. Ночами повсюди стріляли, міліція весь час перебувала у стані бойової готовності[753]. ГПУ з тривогою повідомляло, що деякі куркулі, заслані на північ, повертаються додому[754]. 1931 р. підпали і збройні напади були звичайним явищем у донбаських селах[755].

Колективізацію і розкуркулення супроводила антирелігійна боротьба. Церкви закривали й руйнували, священиків заарештовували й засилали. Ще 1928 р. єпископ Неве повідомляв із Макіївки, що «арешти священиків і пастви набрали жахливого розмаху». 1929 р. «навіть сім’ї, з якими я приятелював, перестали з’являтись у церкві, боячись утратити свій хліб щоденний». 1930 р. його церкву закрили, щоб переробити на клуб. «Хрести на кладовищі повалили, готуючись перетворити його на парк»[756]. Від квітня 1929-го по квітень 1930 р. в Артемівському окрузі закрито тридцять шість церков і синагогу в Рикові. Комсомольські активісти зі «Спілки войовничих атеїстів» ходили по хатах, відбирали ікони й палили їх на вогнищах на базарах[757]. У Донецьку американський інженер бачив, «як виснаженого, захарчованого священика, який хотів сісти у трамвай, обплювало п’ятеро комсомольців, а один з них копнув його ногою в груди, тож той упав непритомним у риштак»[758].