Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«доноси стали вбивчою і дуже зручною зброєю для тих, хто був надто бридливим, щоб заляпувати власні руки кров’ю своїх особистих ворогів. Обидва табори заохочували доноси і дуже легко розстрілювали “ворогів”, на яких вказували їм пальцем “вірнопіддані”»[722].

Ця практика зберігалася навіть після громадянської війни. Безперечно, все це було пов’язане з різними людськими почуттями (помстою, заздрістю, любов’ю, ревнощами, пожадливістю). Бородін мав можливість вчитися в університеті, а декому з його друзів заборонили складати вступні іспити, бо на них неправдиво донесли як на «буржуазних виплодків». Бородін писав, що «таких доносів було надзвичайно багато і комітети соціального добору тільки те й робили, що читали їх, не маючи ані часу, ані можливості перевірити, чи ці доноси правдиві»[723].

Євреї залишалися ворогами для деяких прошарків населення, навіть якщо «багато євреїв» у Донбасі були «дуже, дуже бідними»[724]. Можливо, це почуття було відображенням того факту, що етнічні євреї були ширше представлені на відповідальних посадах. Згідно з опитуванням 1923 року, з 301 «керівного та відповідального працівника» в Донбасі (партійних і комсомольських лідерів, інженерно-технічних кадрів та інших) 77 чоловік, або 25,8 відсотка нібито були євреями[725]. Здається, євреям була відведена роль ворогів навіть у самій комуністичній партії. Бородін розповідає про ось таку розмову з одним новочеркаським комуністом 1927 р.:

«— Я не антисеміт, я комуніст і в минулому червоноґвардієць, але знаєте, всі члени опозиції — євреї. Троцький, Зинов’єв, Каменєв, Бухарін...

— Бухарін не єврей, — заперечив я.

— Замаскований єврей, — відповів він мені переконано, — і якби опозицію допустили до влади, ми стали б єврейським царством, вони всюди насадили б своїх євреїв. Мені розказав це по секрету один надійний чоловік з групи пропаґанди Центрального Комітету комуністичної партії, якого прислали читати лекції в нашому районі»[726].

Навіть якщо пам’ять Бородіну трохи зрадила (1927 р. Бухарін був союзником Сталіна), його розповідь узгоджується з поширеними на той час антисемітськими поглядами. Слід нагадати, що 1922 р., коли Ленін запропонував Троцькому посаду заступника голови уряду (Ради народних комісарів), Троцький відмовився на тій підставі, що, обійнявши другу за важливістю посаду в радянському уряді, він тільки допоможе ворогам викликати в населення антисемітські настрої. Через рік Троцький нагадав своїм колеґам про серйозні наслідки керування євреями Червоною армією в роки громадянської війни і заявив, що Ленін, відкидаючи пояснення Троцького як «дурницю, дрібниці», непрямо погодився з цим[727]. 1925 р. повідомлено, що гірники шахти № 15 вугільного родовища Сніжного вважали, що «Троцький хоче бути царьком»: «Жиди взяли владу в свої руки і хочуть посадити свого жидівського царя»[728].

Були й зовнішні вороги. У дворян і поміщиків відібрали майно, їх позбавили політичних прав і депортували[729]; дехто з них емігрував за кордон. У колишніх капіталістів так само відібрали майно, багато з них утекли і знову відтворили за кордоном свої організації. Цих людей, поряд із багатьма іншими (інтеліґентами, українськими націоналістами, місцевими отаманами, як-от Махно) радянська влада постійно називала «зовнішніми ворогами», які, за підтримки капіталістичних країн, і далі намагаються відновити капіталізм у Радянському Союзі шляхом воєнної інтервенції. Глибоко «ображені батьки» зберегли свій войовничий запал і мріяли повалити радянську владу[730]. Однак ці мрії були нереальними, бо в ображених батьків не було могутнього війська. В той час, попри всю політичну небезпечність таких дій, листування з закордоном було ще досить вільним і можливим; так само як і перетин кордону[731].

А проте образ ворога був дуже розмитий. Були давні вороги, як-от специ, куркулі і євреї, але «офіційні» і «народні» вороги були різними, і це видно на прикладі євреїв: на той час влада не вважала їх ворогами.