Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Хай там як, після розкриття двох «шпигунських груп» донецький партсекретар А. Криницький пустив у обіг таємний лист, в якому стверджувалося, що низка недавніх звільнень на великих фабриках та заводах була не випадковою і є підстави підозрювати, що існує «економічна контрреволюція». Він закликав ГПУ і міліцію звернути особливу увагу на стеження за людьми іноземного походження і тими, хто занесений до чорного списку ГПУ[714]. Полювання на ворогів не втихало ані на хвилину[715]. Скажімо, таємний аґент ГПУ В’ячеслав Галицький зміг викрити «ряд підпільних контрреволюційних і шпигунських організацій»[716].

Ускладнювало проблему «ворога» те, що рани від громадянської війни ще не цілком загоїлися в серцях людей. Війна була жорстокою і кривавою, як згадував згодом один школяр із Каменська:

«Червоні застрелили нашого директора школи Богаєвського, бо він був білим. Білі повісили вчителя Горобцова, бо він був червоним. Червоні застрелили мого шкільного товариша Обукова і його шестирічну сестру, бо вони симпатизували білим. Білі застрелили хлопчика Соловйова і його стару матір, бо ті симпатизували червоним. Нашої школи вже не було. Вчителі і учні або боролися, або допомагали тій чи тій зі сторін, багато з них загинуло, дехто — від сліпих куль під час вуличних боїв»[717].

Інший свідок, білоґвардійський офіцер, писав, що помста була однією з головних причин жорстоких убивств. 1918 р. він побачив «ілюстрацію цього» у Зверєво, на південь від Каменська:

«Полоненого червоноґвардійця привів у тил нашого поїзда піхотинець з переднього патруля — це був молодий, нещасний з вигляду хлопець. Раптом один із наших добровольців вистрибнув з машини, накинувся на полоненого і приставив цівку револьвера до його голови, повторюючи, з обличчям, перекошеним від ненависті: “Бачиш оце? Бачиш оце?” І перше ніж хтось устиг втрутитися, він натиснув на гачок і вбив полоненого, всадивши кулю йому в скроню. Невдовзі по тому стало відомо, що він знайшов скалічене тіло свого дядька, начальника станції, якого вбили червоні за співпрацю з білими. Небіж жадав помсти. І це тривало безкінечно — один акт жорстокості породжував інший, спричинюючи те, що сьогодні, мабуть, назвали б “ескалацією” взаємного терору»[718].

Для більшої частини Донбасу до цих червоно-білих сцен слід додати ще й численні озброєні загони та українських націоналістів. Тепер вважалося, що люди живуть у злагоді, а не вбивають одне одного. Проте було б абсурдно стверджувати, що неп успішно помирив людей у таких місцях, як Донбас, де усобиці ніколи не припинялися. Треба було звести надто багато рахунків. Наприклад, у Юзівці одна банда назвалася «Сини ображених батьків» («Сыны обиженных отцов»)[719]. Дехто з колишніх козаків відкрито виявляв свою ворожість і дивився на Україну як на рай:

Ми герої козаки,
Камуністи дураки,
Ми комуну розобйом —
На Вкраїну жить пойдьом[720]

.

Те, як люди сприймали одне одного, мало не тільки ідеологічне, а й надзвичайно емоційне забарвлення. Питання, які ставили люди одне одному, були не лише про соціальний статус чи партійну належність, а й мали глибоко особистий характер: що ти робив під час громадянської війни?

Особливість радянського суспільства у період після громадянської війни полягала в тому, що держава не давала ранам загоїтися. Громадянський мир непу не дозволив уникнути остаточного зведення рахунків із класовими ворогами. Насправді боротьба в різних формах тривала й далі. Наприклад, доноси, які в громадянську війну набрали масових масштабів, процвітали[721]. Як згадує Бородін, в роки громадянської війни