Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Все духовенство міста зібрали в місцевій раді, де нам повідомили, що влада конфіскує у церков, храмів і синагог увесь церковний посуд і цінні речі й заплатить ними за зерно, яке купить за кордоном. Відтоді мене викликали шість разів. Єдиною цінною річчю, яку я мав, було розп’яття, але вони не взяли його, бо воно було виконане не в російському стилі, внизу, в ногах нашого Спасителя був лише один цвях замість двох. Мушу відзначити, що кожного разу до мене ставилися з великою пошаною»[678].

У наступні рази йому поталанило менше. Коли в липні 1923 р. йому наказали покинути будинок, він попросив міліціонера показати йому документ із наказом про виселення, на що почув відповідь: «Я сам документ». 14 листопада «група обшуку вирішила прийти о першій ночі. Нас розбудив гучний стукіт у двері». Він «не міг пройти вулицею так, щоб його ніхто не образив», і «кілька разів у нього жбурляли камінням свідомі молоді громадяни»[679].

У 1920-х роках влада час від часу звинувачувала релігійні групи у зв’язках із монархістами, білими та іноземними країнами. Особливо підозрювали католиків, бо вони нібито підтримували стосунки з Польщею, сусідом — ворогом Радянського Союзу на західному кордоні. У листопаді 1923 р. в Макіївці та Юзівці були арештовані всі католики, передусім ті, хто мав зв’язки з отцем Неве, самого отця обшукали і конфіскували його скромне майно (зокрема й листи)[680]. Згодом він писав, що «шпигуни та інформатори були скрізь»[681]. І все ж багато релігійних груп і далі активно діяли. Баптисти, наприклад, були «дуже організовані й навіть мали свої релігійні видання»[682]. У Сталіно вигнали з партії досить значну кількість комуністів за те, що вони дотримувалися релігійних обрядів: тридцять сім членів 20 грудня 1924 р., сорок чотири наступного дня і так далі[683].

Очевидно, що ставлення простого народу до релігії було суперечливим. З іншого боку, на погляд атеїстичного режиму, питання було простим: релігійні групи були в кращому випадку політичним подразником, в гіршому — відкритими ворогами. Хай там як, владі не були потрібні їхні послуги.

Проблема з технічними та іншими фахівцями була значно складнішою, оскільки режиму вони були потрібні для відбудови господарства, зруйнованого війною, революцією та громадянською війною, і просто для того, щоб керувати країною. У 1920-х роках нові керівники заохочували працювати спеців (цим образливим словом часто називали фахівців, особливо «старих» чи буржуазних, тобто тих, хто отримав освіту ще за старого режиму), проте для робітників ці специ і далі залишалися заклятими ворогами. Питання, як використовувати досвідчені кадри і професіоналів було частиною загальнішої проблеми — що робити з політичною і культурною спадщиною старого режиму. У 1920-х роках, як довела Шейла Фіцпатрик, у цій сфері точилася безнастанна суперечка між прибічниками жорсткої лінії і прихильниками поміркованих заходів[684].

В уряду не було іншого виходу, як використати старих фахівців, так само, як він використав колишніх царських військових офіцерів, щоб виграти громадянську війну. Коли 1920 р. закінчилася війна, влада, щоб повернути старих фахівців на роботу, послала спеціальні поїзди до Ростова, куди втекли багато донбаських інженерів[685]. Наприкінці 1920 р. Донбасові вдалося знову набрати на роботу 65 відсотків довоєнних технічних фахівців[686]. Декого заслали на примусові роботи, покаравши за те, що вони відступали з білими[687]. А проте емоційний опір такому своєму використанню серед фахівців не слабнув, що було цілком закономірно, зважаючи на те, що відбувалося на донбаських шахтах і заводах під час громадянської війни. Родини фахівців переслідували, і тому життя в Донбасі ставало для них нестерпним[688]. Неприязнь до фахівців мала значну підтримку з боку партійного керівництва. Т. В. Сапронов, видатний представник лівих комуністів, який згодом очолив фракцію демократичного центризму, заявив на з’їзді Рад у грудні 1919 р.: «Фахівця? Не годиться. Він буде працювати не на революцію, а на контрреволюцію»[689]. На Першому Всеросійському з’їзді шахтарських спілок у квітні 1920 р. О. І. Риков оголосив, що без науки і технології «ми повернемося в часи Іоана Грозного». Проте один делеґат заперечив йому, що розумом повинен керувати кулак[690].