Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Часто комуністи і комсомольці не могли впоратися з проблемами, які ставив неп. Показово у зв’язку з цими труднощами, що кількість самогубств у країні різко зросла у першій половині 1920-х років порівняно з довоєнним періодом, багато з цих самогубців були комуністами і комсомольцями[664].

Давні і нові «вороги»

Кінець громадянської війни і зміцнення нового порядку не означало, що давніх ворогів більшовизму було знищено. Але утвердження нового порядку означало, що уявлення про те, хто такі «вороги», змінилося. Образ «класового ворога», поширений радянською владою, не обов’язково збігався з образом «ворога», створеного робітництвом, яке відмовилося визнати громадянський мир режиму з давніми ворогами, як-от фахівцями. Крім того, комуністів як нових хазяїв народ на той час теж уже почав сприймати як ворогів.

Найсерйозніша проблема полягала в тому, що ставало дедалі важче ідентифікувати «ворога», оскільки його політичні втілення — партії — пішли в підпілля. Хоча громадянська війна була жахливою і страшною, світ був відносно простим: були вороги і союзники, навіть якщо іноді вороги ставали друзями — і навпаки. Однак коли війна закінчилася, ситуація ускладнилася, незважаючи на те, що ворогів було переможено у воєнному аспекті[665].

У 1920-х роках ще було багато прибічників білих, Махна та інших численних отаманів, меншовиків, есерів і українських націоналістів, які брали участь у збройних виступах проти більшовиків. На зміну розправам нашвидкуруч, практикованим під час громадянської війни, прийшли офіційні законні покарання. У першій половині 1920-х років, особливо 1920, 1921 і 1922 року, й далі дуже активно діяв революційний трибунал, який судив «контрреволюціонерів». Революційний трибунал Донецької губернії вів тисячі справ проти так званих ворогів радянської влади, шпигунів, які діяли на користь іноземних країн, і зрадників, засуджуючи звинувачуваних до смерті та інших жорстоких видів покарання. В далеко не повному архівному фонді трибуналу за 1921–1925 рр. наводиться майже сім тисяч справ, поданих на розгляд трибуналу[666].

Дехто з тих, хто під час громадянської війни підпав під загальну рубрику «ворог», як-от інтеліґенція, для запровадження політики примирення був помилуваний, а дехто з тих, хто емігрував, дійшли згоди з радянською владою і повернулися додому (так зване зміновіхівство). Частина меншовиків і есерів, оголошених поза законом, пішла в підпілля і вперто продовжувала боротися проти нового порядку. Знаменитий суд над есерами 1922 р. показує, що вони й далі були силою, з якою не можна не рахуватися[667]. Проте інші, ті, хто повірив у зміцнення непу, зменшили свою опозиційність і в 1923–1924 рр. примирилися з радянською владою[668].

Так само й політика корєнізації (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була «вибуховою силою величезних розмірів»[669]. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася «революція сприйняття», тобто «була визнана ідея політичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою “Україна”, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як “українців”»[670]. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принаймні почасти, стримати вибухонебезпечну природу національної ідеології. Українізація була офіційно схвалена і підтримана українськими комуністами. (Тому цю ідеологію назвали «національним комунізмом»)[671]. Українізація запроваджувала українську культуру і мову в освіті, книговиданні і державних органах[672]. Відтепер навіть дозволялося, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква)[673]. Символом примирення стало повернення 1924 р. з-за кордону старійшини української науки і колишнього голови Української Центральної Ради М. С. Грушевського[674]. Українізація допомогла Москві зберегти громадянську злагоду в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації «ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами»[675].

Натомість неп майже не зняв напруги між релігійними групами і виразно атеїстичною радянською владою. У Донбасі були закриті вісім церков у Артемівську (Бахмуті) і в навколишніх селах, п’ять — у Петровському (Горлівці), вісім у Рикові (Єнакієвому) і в його околицях — загалом щонайменше сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять п’ять молитовень (в основному баптистських), дві римо-католицькі церкви і три монастирі[676].

Отця Неве в Макіївці 1917 р. обшукували двадцять два рази, а 1918 р. засудили до смерті, йому ледве вдалося врятуватися[677]. У 1922–1923 рр. його обшукали стільки ж разів. У травні 1922 р.